Подорож Світла

Глава 2. Матіоли в саду.

Смисл слів Рона ще довго залишався для мене загадкою. Навіть якщо припустити, що стіна з туману існує, нащо мені туди йти? В мене було забагато запитань, але чоловік у чорній рясі з відлогою уникав прямих відповідей. Не пояснював, а лише натякав. Давав зачіпки, занадто складні, щоб усвідомити їх смисл миттєво.

Ми пройшлися ще кілька кварталів разом, не бажаючи зупинятися на довго. Дорогою Рон мені пояснив кілька головних правил мого нового існування: не робити довгих перерв, зустрівши тінь в жодному разі не тікати від неї(бо вона харчується страхом), кожного дня згадувати близьких. Найважчим незбагненним пунктом став для мене напрямок подорожі. Як орієнтуватися у місті, де вночі не сяють зорі й де сонце ніколи не з'являється з-за хмар, де немає світанків й сутінок, де не існує півночі й півдня?

— Я вже казав, що не зможу весь час бути поряд. Ось і зараз мені вже час йти. Не залишай карету, що я тобі дав й шукай місце, де повернуться запахи. Чим більше їх буде, тим ближче ти до мети.

— Ні, будь ласка! Не лишай мене тут саму! До біса твою чергу й роботу!

Я хотіла вчепитися в його руку, щоб не дати йому піти та він легко вгадав мій незграбний маневр. Викрутився, розвернувся та кількома вправними великими стрибками перескочив дві купи уламків й зник за найближчою руїною.

Ні! Тільки не це! Мене накрила хвиля відчаю. Я всілася посередині розбитої асфальтної дороги й спочатку не могла сконцентруватися на меті. Мозок купався у солодкій жалобі по своєму втраченому майбутньому. В мене й раніше був топографічний кретинізм, а що вже казати про зараз. Як не загубитися, коли дорогу слід шукати по запаху?

Я підняла з землі жменю попелу й наблизила його до своїх ніздрів. Пилюка залетіла до носа й він засвербів, але крім бажання чхнути я не відчула більш нічого. У золи не було аромату. Вона була стерильно мертва.

Рука моя відсахнулася від дивного матеріалу. Тільки зараз до мене дійшло, що за ці три дні я не відчула жодного запаху. Це було лячно. Я нахилила голову й занурила її під пахву. Замість очікуваного різкого духу ніздрі не вловили нічого. "Хоч дезодорант мені тепер не потрібен," — кепкував мій дотепний мозок хоч насправді було зовсім не смішно.

Та не встигла я як слід поринути у роздуми, як земля під ногами задрижала. Руїни завібрували, здригнулися. Тинькування сипалося з фасадів, а у повітрі почулося відлуння чиїхось далеких голосів. Звук був скрізь: у повітрі, землі, в купах сміття, але при цьому я не могла вловити значення почутих слів. Вони втікали й до мене доходила лише їх сила, але не наповнення.