Ніч прийшла миттєво. Наче хтось накрив чорною тканиною ціле місто. Я залізла у вікно найближчої будови. Відгорнула пошматовані пожовклі штори й легко перестрибнула всередину приміщення. Попри пітьму мені вдалося роздивитися простір. Під проломаною стелею, вкриті прошарком пилюки й павутиння, все ще стояло кілька старих шаф з книгами й оксамитово багряне крісло. Цього мені було достатньо. Я вмостилася у фотелі й забулася бентежним сном до нового ранку.
Розбудили мене чергові поштовхи землі. Цього разу марево мелодії голосів не тривало довго. Лише трохи посипалося пилюки мені на голову, а потім все зникло, наче нічого й не було. Це добре, не хотілося, щоб мені на голову приземлилася балка, бо тут моя подорож до річки із запахом би закінчилася.
А, може, й не треба мені туди? Нехай вже впаде на макітру якась цеглина. Й не потрібно буде шукати більше те, що навряд існує.
Я підняла свою блакитну карету із золотими віконечками й перевірила, чи скляний ґудзик не зник за ніч. Все на місці. Тоді краще залишити сумні думки й продовжити свою подорож. Та перш ніж піти, я хотіла роздивитися трохи кімнату. Особливо мене цікавила дивовижна бібліотека. Книжки зі шкіряними обкладинками стояли рядочками у шафах. Витягнула першу. Прибрала з неї пил та павутиння. Не цікава. Потягла другу. Така сама, як і перша. Потім, мою увагу привернув темно-синій корінець. Серед пожовклих сторінок книги я знайшла засушену квітку. Це була маленька блакитна незабудка. Від початку моєї мандрівки я ще не зустріла жодної квітки, лише дикі колючі чагарники, агресивний незнайомий бур'ян й повзучий плющ. А тут, маленьке крихке диво. Хто й коли її тут залишив? Гербарій може зберігатися сотні років у відповідних умовах, тож жодної зачіпки в мене не було. Я обережно понюхала знахідку. Нічого. Гарна квітка, та я боялася, що не зможу її вберегти. Тому поставила книгу із незабудкою назад, забрала карету й вилізла тим самим вікном, яке мені вчора ввечері послугувало парадним входом.
На вулиці було мертво сіро. Рона не видно. Черга чергою, а сподіваюся, що він все ж знайде час на мене сьогодні. Обираючи напрямок подорожі, довго не вигадувала: пішла туди, де мені здалося, були більш яскраві й цілі фасади.
Через кілька годин я натрапила на величний смутний палац, загублений серед такого самого депресивного парку. Я боялася зайти в середину, бо прогнилі перекриття не викликали в мене особливої довіри. Зі стелі шматками стирчав пресований очерет й залишки рельєфних гіпсових декорацій. Крізь деякі вікна можна було побачити гори дивовижних антикварних речей. Тут були й коники-гойдалки, й старі швейні машини з іржавими чавунними ніжками, й латунні статуетки. Я здавалась собі дрібною комахою на фоні високих помпезних стель.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Подорож Світла
SpirituellesПопіл та бите скло - це нове обличчя світу. Чи варто триматися за спогади, якщо все навколо змінилося до невпізнання? Історія дівчини, яка намагається знайти відповіді серед руїн містичного постапокаліптичного міста.
