Подорож Світла

Глава 7. Стати темрявою.

Переді мною постала досконало гладка височенна бетонна стіна. Як вона тільки витримала усі ці землетруси й вціліла? Я була розчарована й розлючена, бо точно знала, що річка, яку я так давно шукала знаходиться за нею. Не перелізти, не обійти, не перестрибнути. Єдиний прохід, який я знайшла шалено відлякував мене. Це був глибокий вологий підземний перехід, сходинки якого занурювалися у моторошну пітьму. У таких місцях тільки фільми жахів знімати. І, як на зло, саме у цьому напрямку вів мій шлях.

Піка не спішила туди поперед мене й чекала на моє рішення. А варіантів не було, бо щойно я наблизилася до діри у землі, до мене долетів легкий ледь вловимий аромат риби й водоростей! Запахи! Тут існували запахи! Рон таки мав рацію. Лише пройти переходом й побачити воду.

Я міцно притиснула до боку карету, набрала великий ковток повітря й зробила крок вниз. Сходинка ще сходинка. Спочатку нічого не відбувалося. Я вже дійшла до самого низу, коли мені закортіло обережно роздивитися стіни тунелю. Варто мені було звернути на них увагу, як я зрозуміла, що вони не просто занурені у пітьму. Вони рухаються, тягнуться, розповзаються. Стіни були утворені однією великою живою тінню!

Мене охопив жах. Такий міцний й прадавньо сильний, що я не могла навіть ворухнутися. Дихання застряло десь у грудях. Я похолола з середини й кожне нове моє серцебиття робило тінь сильнішою. Чорна маса почала роздуватися, захоплюючи все більше простору й простягнула до мене свої волокноподібні тонкі мацаки.

Єдине, що я кришталево ясно усвідомлювала: мені кінець. Це був нікчемно малий відрізок часу, за який я встигла думками попрощатися зі світом. Що ж в мене було гарне життя, дарма, що коротке.

Раптом сталося, щось геть несподіване: позаду роздалося голосне шипіння. Кішка Піка з бойовим ревом кинулася прямо в чорну гущину. Пітьма відірвалася від мене й спрямувала всю свою моторошну масу на чотирилапе створіння.

Я скрикнула, випустила з рук карету, яка з гулом вдарилася об кам'яну підлогу. Але було вже занадто пізно... До мене донеслося останнє жалісне:"Няв". Й кішка разом із цілим переходом потонула у повній темряві. Серце моє вибухнуло на маленькі уламки, кожне з яких рикошетом розбивало мене із середини. Я пробилася від заціпеніння й побігла назад, поки ще мала можливість втекти.

Все скінчилося. Піка загинула, карета залишилася в переході. Я була приречена перервати свій шлях ледь відчувши фініш. Мої думки провалювалися у нескінченну діру відчаю. Я ходила вздовж стіни з особливим задоволенням наступаючи на уламки скла. Біль фізичний був зараз нікчемно малим у порівнянні з моїми душевними стражданнями.

Я оселилася в дуже зруйнованому будинку під стіною. Отієї єдиної вцілілої кімнати мені виявилося достатньо, щоб якось існувати далі. Дні ще більше втратили свої яскраві кольори. Я рухалася й дихала, але в середині виглядала, так само як це місце — розтрощена порожня оболонка, в нутрощах якої бринить порожнеча.

Час втратив ритм. Я перестала відчувати хід хвилин. Скільки минуло: день чи тиждень?

Одного ранку в моєму житті сталося нове диво. Тільки-но я встигла виповзти зі свого розтрощеного будинку й зробити байдужий погляд на стіну, як я почула вередливе:"Няв!" Господи! Я не могла повірити у цей звук. Невже галюцинація? Я крутила шиєю на всі боки, аж поки не помітила чорну кішку Піку, яка преспокійно сиділа на верхній грані стіни!

Невже вона жива? Така висота. Мені стало страшно: не встигла Піка воскреснути, як знов зараз впаде прямо мені під ноги й розіб'ється на смерть.

Це просто неможливо. Як вона пройшла?

Я вирішила одразу рішуче перевірити підземний перехід. Сміливо спустилася сходинками, аж поки не дійшла до половини й не переконалася, що тінь все ще панує там. Ще я встигла помітити карету, яка валялася на боці прямо під останньою сходинкою. Поки, що побаченого було мені достатньо. Я розвернулася й вийшла до сірих вулиць міста. Єдине, що змінилося — я більше не була спустошена. В мені жевріла нова надія й з'являвся план дій.

Знов і знов я прокручувала слова Рона. Я не сприймала їх буквально, а намагалася розгадати як можна "стати тінню". Мені пригадувалося майже забуте дитинство. Ти стоїш під великим ліхтарем й очі не розрізняють, що коїться навколо у темряві. Пітьма лякає. Здається, що за тобою спостерігають сотні хижих очей і ти лише безпорадно напружуєш зіниці, намагаючись розрізнити щось поза світлом. Та варто зробити кілька кроків до невідомого. Все стає на свої місця. Темрява більше не лякає, бо ти сам стаєш її частиною. Тепер ти розрізняєш силуети навколо й бачиш як на долоні все, що коїться під ліхтарем. З напруженого актора на сцені ти перетворюєшся на розслабленого дивака.

Це була найнавіженіша моя вигадка — я вирішила йти через перехід вночі.

Підготовки не було ніякої. Я просто крикнула киці, щоб очікувала мене сьогодні вночі, а сама затаїлася у своєму тимчасовому помешканні.

Так довго мені ще не доводилося вичікувати. У пам'яті виринало старе життя в усіх деталях: рідні, друзі, момент, як я вперше побачила мале пискляве створіння, яке згодом отримало ім'я чорної масті з карт Піка.

Та ще багато чого кружляло в моїй голові: перший поцілунок, аромат матіол, солоні морські бризки, промені сонця на світанку, теплий літній дощ, сміх брата, хмари, що пливуть над зеленим лугом. Життя варте, того, щоб насолоджуватися кожним таким моментом.