Те, що мені здалося пліснеподібною тінню сказало:"Няв!" й граціозно обійшло стовбур. В невеликій істоті я впізнала... мою чорну кішку Піку! Оце так сюрприз! Як я рада була побачити рідне знайоме створіння!
Як ти мене знайшла, кицю? Я почала обіймати кішку чим явно викликала у неї хвилю обурення. Мовляв:"Що ти собі дозволяєш, нікчемна людино?"
Прошарки моєї пам'яті встигли вкритися пилом, таким самим, як лежав скрізь, поза цим зеленим оазисом миру. Обережно струсила іржу забуття. Що було раніше? Куди я йшла? Голова боліла та я мусила пересилити себе й згадати.
Піка потерлася трохи біля моїх ніг й пішла у напрямку лугу, озираючись кожні кілька метрів на мене.
— Добре, йду вже! — звернулася я до кішки й востаннє озирнулася на місце, де мені було так добре.
Простір змінився миттєво. Наче від мого рішення піти звідси, у ці землі прийшла осінь. Дерева вкрилися охрою, небо з блакитного перетворилося на насичено ультрамаринове, біленька, вимазана вапном хатка, похилилася в бік. Її вікна, колись обрамлені яскраво зеленими віконницями, втратили колір та порепалися. Як боляче дивитися на це!
Так само самотньою виглядала одного сумного дня й хата моїх дідуся з бабусею. Варто їм було померти, як все проросло диким бур'яном. Жернова часу не спинити.
Кішка Піка не збиралася чекати, тому я витерла сльозу, що накотилася на моєму оці та рушила стежиною, якою колись давно потрапила у це райське місце.
Паркан дуже заріс плющем й мені довелося пошукати діру, яку я колись пробила арматурою. Гнучкі зелені стеблини ставали мені у перешкоді до виходу. Я рвала плющ, відтягувала його у сторону, боролася із нахабною зеленню, що окупувала простір. Рукави та долоні забруднилися у смарагдовому соку та я продовжувала протистояння. Нарешті, остання стеблина впала мені під босі ноги. Я переступила її й вилізла у сірий непривітний отвір.
Під ногами знов розкришилися уламки бетону. Я згадала, як боляче мандрувати без берців. Нічого не поробиш. Навряд мені вдруге посміхнеться вдача і я знайду взуття. Слід звикати до болю та порізів.
Майже одразу я побачила Піку, що терлася біля пильної вже не блакитної карети. Колір відступив. На стінках лампи проступила бура іржа.
Скільки ж часу пройшло? Залишалося лише губитися у здогадках. Я підняла й струсила карету як змогла. Від цих маніпуляцій моя лляна сукня вкрилася новими брудними плямами. Ніби корицею капучино посипали. Я зазирнула всередину лампи й обережно витягнула та поцілувала фіолетовий ґудзик. Рада, що хоч скло не має тенденцій так швидко старіти й лишилося без змін. Сховавши свій малий скарб, я, нарешті, роздивилася навколо.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Подорож Світла
SpirituellesПопіл та бите скло - це нове обличчя світу. Чи варто триматися за спогади, якщо все навколо змінилося до невпізнання? Історія дівчини, яка намагається знайти відповіді серед руїн містичного постапокаліптичного міста.
