Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Частина 4

Із Чортомлика до Криму можна було дістатися кількома шляхами: Муравським, який облюбували собі ногайські й кримські татари для набігів на Лівобережжя й Слобожанщину, аж поки козаки не наставили вздовж нього вартових фігур на запорізьких землях. Кальміуським, яким снували численні чамбули Джамбуйлуцької та Едичкульської орд. Але Сірко, виряджаючи посольство до Іслам-Гірея, прохав Данила вийти на Чорний шлях та добре його роздивитися в околицях Перекопу. Розумів Вернидуб, що неспроста отаман просить про тау послугу – щось у голові затіває. Тому, прямуючи на південь, Данило не просто коротав час у дорозі, а мотав собі на вус, де можна з військом табором стати, де заховатися, а звідки несподівано вискочити. Це лишень тим, хто перший раз серед степу опиниться, здається, що він рівний, немов стільниця, і оку зачепитися нема за що.

А ще придивлявся статечний запорожець до колишнього ротмістра компанійської хоругви, який був незнаним для братчиків рідкісним птахом. Цікавило бувалого січовика, чим же так прихилив Сірка до себе нещодавній полонений.

І хоч панів та підпанків Данило зроду недолюблював та знатися з ними не хотів, в Іванові Мазепі він одразу побачив та відчув ту породу, перед якою мимоволі хочеться шапку зняти та вклонитися. Постава, жести, манера говорити, мова виказували в очільнику посольства чоловіка не простого, а, як то кажуть, шпаками голованого.

Не втримавши в собі цікавості, Данило без зайвого розмусолювання одразу взяв бика за роги:

– Ти, мосьпане, видать не з простих посполитих, не з міщан і навіть не з реєстрових козаків будеш, у світах побував, чимало побачив. Тому й не збагну, що загубив поміж нас, людей простих і не дуже вчених. Тобі б полковником бути, чи біля гетьмана котрогось ошиватися, в ридвані, а не верхи їздити, з панами ручкатися та з людьми ученими розмовляти. Нудишся, певно, у такому товаристві, ми – люди невибагливі, дерев'яними ложками куліш їмо і мальвазіями варене та печене не запиваємо. Є пиво – вже добре, а нема – то й водиця холодна нам смакує.

Мазепа, схоже, зовсім не був заскочений таким ставленням запорожців до себе:

– Що ж, коли пішла та мова, то й я не буду критися перед вами – предкові моєму король Сигізмунд-Август дарував хутір Мазепинці поблизу Білої Церкви за вірну службу. Від назви сего хутора й пішло наше родинне прізвище, бо серед шляхти так заведено, що коли паном став – мусиш додати до свого прізвища назву села та «ський». Та предок мій не захотів Мазепинським бути, а всюди підписувався Мазепа. Батько теж не став нічого змінювати, і я на цьому прізвищі залишився, хоч і обзивали мене селюхом та хлопом діти польських шляхтичів, коли у школах різних з ними вчився. Покрутило й мене життя біля панів уродзоних, і не аби-яких, а знатних. У молоді роки був я у свиті короля Яна-Казимира. Та де вродився на світ і де пуповину тобі закопали – туди чоловіка й тягне. Не лежить мені душа до поляків, хоч ріж, хоч бий мене. Як тільки трапилася нагода служити своєму гетьману – пішов я ротмістром до Петра Дорошенка. А виконуючи його поручення – й із вами, братці, ближче познайомився. Та так близько, що тиждень на очі не бачив.