Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Частина 28

До Чорної долини запорожці, звільнені бранці та полонені бусурмани рухалися не так швидко, як того хотілося кошовому отаману. Людям і коням хотілося пити, сонце нещадно припікало та й утома потроху брала своє. І якщо зморені походом братчики продовжували нести службу, пильнуючи далекі й близькі підступи та полонених татар, то Павло з Хасаном так і норовили опинитися якмога ближче до обозу, в якому були й Мар'яна з Настунею. Але коли Свищивітер та стельмащуківна відверто обговорювали, що ж їм робити далі, то тарчук та Данилова донька тільки кидали одне на одного закохані погляди і тут же, червоніючи, відвертали голови.

Вернидуб тримався свого куреня, де панували радість і тихий смуток. Братчики та вірні приятелі вітали козака з тим, що нарешті знайшов дочку, однак у той же час утрата Якова Вертихвоста та десятка побратимів сповняла серце сумом.

Грицько Ломака ділився враженнями про Івана Мазепу, запевняючи запорожців у тому, що зі шляхтича буде хосен, якщо лиш не зазнається та не задре носа.

Попри те, що дорога додому завжди корочша за ту, що веде у мандри, валка воїнів, звільнених земляків та полонених бусурманів розтяглася так, що ті, хто був на її чолі, не бачили, що робиться у хвості, і навпаки. Серед тих, хто ледь переставляв ноги і плентався далеко позаду, була й Тереза. Чорнява красуня зовсім не нагадувала ту осу, якій завжди до всього є діло. Дівчина понуро брела поряд із тими, кому перехід давався важко, зумисне відставши від подруг, з якими стільки часу провела разом. На відміну від Мар'яни та Настуні, на душі в Терези не було жодної радості од здобутої волі. Пригадуючи своє життя в Хотині, красуня порівнювала його з перебуванням у хановому палаці – і неволя видавалася їй кращою за злидні на рідній землі. Дівчині не було куди й для кого повертатися. Тинятися лісами та лугами з весни по осінь та прислуговувати в корчмі взимку – то вимушена необхідність, а не її прагнення. Найматися у служниці теж не солодко та й, відверто кажучи, Тереза нівроку розлінилася у покоях кримського володаря, де не вона моталася, наче бджілка, туди-сюди. До того ж, у Мар'яни були Павло та батько з братами, у Настки – Хасан, вітець і брати. Подруги мализ ким і куди повертатися, а Терезу лякала самота. Одаліскою їй жилося набагато спокійніше, і навіть неволя в господі Ашпат-мурзи давала харч і дах над головою. Та й Свирид, який хоч і не був ні беєм, ні мурзою, ще й виявився таким боягузом – не якийсь голодранець. Таким чоловіком можна було би помикати, як лишень душі заманеться, спокійно живучи в теплому Криму. Так ні ж, запорожцям конче закортіло визволити всіх земляків без їхньої на те згоди. На рідну землю Тереза повертатися не дуже й хотіла.