Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Частина 13

Поки в Коші роздумували та гадали, куди ж запропастився Шевчик, Семен разом із дідами та вовками обживався в норі. Лігво було тісним, тож уночі доводилося спати одне на одному та вдихати важкий сопух. Але під ранок, коли найкраще спиться, сіроманці вирушали на промисел, відтак людям ставало вільніше. За хвилю після вовків вилазив із нори Гаврило, аби поповнити свої запаси трав та корінців. Чи спав Улас взагалі, Семен не міг визначити – бо як тихо не прокидався, як із-під напівзаплющених очей не спостерігав за дідом, старий завжди був при тямі і щось до хлопця промовляв.

Від Гаврила Шевчик уже знав, що понад три десятки літ Улас провів на галерах, юнаком потрапивши в полон під час битви на Мерлі, коли польські жовніри на чолі з Яремою Вишневецьким жорстоко карали козаків під проводом Карпа Півтора-Кожуха. У запалі бою не зауважив небезпеки, зазнав поранення, а коли очуняв – своїх поряд уже не було. Поляки не скарали Уласа на горло, а обміняли в татар на своїх шляхтичів. Татари ж продали полонених козаків туркам, і надовгі роки Улас попрощався з землею. Прикутий до весла, небо бачив тільки зрідка. На сушу ступав лише тоді, як замерзало море, і веслярів переганяли в бараки, де від вітру й холоду порятунку не було. Але й таке траплялося вкрай рідко, бо галера більшість зим бороздила теплі моря. Морська вода роз'їдала шкіру, гостра таволга впивалася в тіло, від поганого харчу випадали зуби, а життя все одно жевріло. Пробував втекти з цієї каторги. Коли впіймали першого разу – так відлупцювали гарапником, що шкіра на спині клаптями відпадала. За другим разом розкаленим залізом випалили очі. Та Улас не змирився зі своєю долею. І таки втік од турків за третім разом. Як до Микитиного рогу добрався – лиш сам він та Господь Бог знають. На довгі роки братчики не знали ліпшого костоправа, аніж сліпий Улас, бо там, де очі боялися на м'ясиво й кісткотрощу дивитися, руки та пальці сліпого самі все робили. А вправити вивих чи спині гнучкість вернути йому було на раз плюнути. Не один запорожець за костоправа Богу молився та радів, що ходити може й шаблю та ложку в руках тримати.

Що ж погнало сліпого діда на старість літ у хащі непролазні, для Семена залишалося загадкою, як і те, скільки літ старий прожив на білому світі.

Не втерпівши, одного ранку Шевчик поцікавився:

– Діду, а скільки вам років?

– Га... Хіба я знаю. Уже й зозулі всі повмирали, які мені літа кували, а я досі на білому світі живу.