Куди стелиться доріжка? За золотим конем

Частина 7

Сераскер Юлдаш-бей, щасливо перезимувавши та вшанувавши поховання предків, з першою весняною травою рушив на північ од Сивашу. Він так і не розумів тих своїх сусідів, які проміняли безкрайній степ і юрту на житла, зроблені з тонкого дерева, обмазані мулом і кізяком та вкриті очеретом. І яка ж то радість орати землю та сіяти просо? Поки можна вполювати щось на м'ясо, поки можна зарізати щось із худоби, поки є молоко – голодним не будеш. Навіщо ж прив'язувати себе до землі? Гяурам простіше – у них є ліси, річки, озера і пагорби, а в ногайців – тільки степ. І спробуй всидіти на одному місці, коли трава вигорає, а калюжі пересихають.

Як справжнє дитя степу, очільник невеличкої, але незалежної й гордої орди звик жити тим, що принесе день прийдешній. Аби тільки сонце не випалювало траву; моровиці обходили боком табуни й отари, а жінки народжували здорових хлопців, які стануть такими ж бестрашними й відважними воїнами, як і їхні батьки. Худоба забезпечувала людей Юлдаш-бея їжею (м'ясо, молоко, сир, масло), одягом (шкури, вовна, хутро, шерсть), паливом (кізяки й кістки), ліками (кров, сеча). Без свійської тварини навіть небіжчика не ховали – обов'язково клали в дорогу шмат м'яса та опудало зі шкури. Усе інше можна було здобути силою, витримкою, хитрістю і підступом.

Не прив'язаний ні до землі, ні до будівель, Юлдаш-бей водив своїх кочівників причорноморськими степами й Диким полем, забирався на Дон і під Дністер, тривожив козаків, волохів, молдаван, поляків, московитів – і ніхто не був йому указом: ні заможніші беї, ні хан, ні султан. І що з того, що купці мають дозвіл на проїзд Кримським ханством і сплачують мито? Дике поле тому й зоветься так, що дике, що з воза в ньому впало – те й підібрати можна. А вози й перекинути не лінь. Без докорів совісті вів своїх воїнів навіть на ногайців, які послухалися хана й поламали свої гарби, погодившись стати райя. Якщо вони ладні платити податок мешканцям Хансараю, чому б їм не поділитися з сусідами? Та й спробуй доведи, хто тебе пограбував. Юлдаш-бей – як вітер, нині тут, а завтра десь інде. Навіть худоба на одному місці бути не хоче, а що вже про людей казати?

Живучи з грабунків, він завжди схвильовано перелічував кількість голів (людей та тварин), здобутих у сутичці з ворогом, та цінував лише те, що можна було скласти на гарби й везти за собою. Але ні сам сераскер, ні його люди не прив'язувалися до цих речей. Якщо виникала потреба швидко накивати п'ятами – без жалю викидали відвойоване чи вкрадене, аби облегшити гарби. Знали, що такого добра, при потребі, підберуть у тих, хто за нього тримається руками, ногами й навіть життя готовий віддати.