Моя психологія

Нічого лишнього

Не розуміючи чому я прокинулась в 3 години ночі. Відчуваючи руки на талії я посміхнулась. "Все ж таки я змогла" пройшлося в моїй голові. Вибравшись з обіймів Вані я пішла за мр3 плеєром і чашку гарячого чаю я натягнувши на себе ковдру я вийшла на балкон. Все небо вкрите зорями. Постоявши 5 хвилин в цій ідилії мене обійняли з-заді. Я трішки налякалась.
- Тш-ш-ш. Не лякайся. Це я. Ваня,- я ж знала, що це він, але приємно,- я прокинувся, а тебе немає. Я вже гадав, що ти від мене втекла.
Посміхаючись я повернулась до нього обличчям. Ваня посміхався. Його заворожуюча посмішка. Обожнюю. Іван нагнувся для поцілунку і я закрила очі. Його губи такі ніжні, жадані. Не можливо передати.
Після поцілунку ми знову повернулись в царство Морфея.

***

Зранку я прокинулась скоріше Вані. Це я зрозуміла, коли відчула руки на талії. Виплутавшись з обіймів я вдягнулас і коли виходила з кімнати останній раз поглянула на мирно сплячого Івана.
Я вирішила приготувати млинці. Знайшовши все необхідне я увімкнулла музику, але не дуже голосно, щоб Ваня не прокинувся. (Ed Sheeran - Don')
Через 15 хвилин млинці були готові. Залишилось зпекти тільки кілька млинців.
Я налякалась, коли відчула чоловічі руки, які сильно притискали моє тіло до нього.
- Доброго ранку,- сказала я не повертаючись до нього.
- Коли ранок ось такий він точно добрий,- сказав Ваня вдихаючи мій запах волосся.
- Млинці будеш?- запитала я.
- Від твоїх млинців хріх відмовитись,- з ухлилкою сказав він.
Я повернулась до нього і він ніжно поцілував мене. Ніжно, ніби мені потрібен цей поцілунок більше життя. Так добре...
- Мда-а... ранок і справді прекрасний,- сказала я обнімаючи його за плечі.

***
Після сніданку ми піднялись до мене в кімнату. Я кинулась на ліжко, а Ваня поряд. Навіть немає за що зачепитись. Справжня ідилія. Нічого лишнього.
- Ти вже зробила уроки на понеділок?- нарушивши тишу запитав Іван.
- Ще в п'ятницю,- з посмішкою відповіла я дивлячись на стелю.
- А мені лінь робити. І я взагалі не хочу звідси йти. Тут так добре,- сказав він і притягнувши мене за талію поцілував в потилицю.
- Ну так в чому проблема? Ходімо до тебе я тобі допоможу з уроками. Тільки з тебе прогулянка по парку,- сказала я і закусила губу, щоб не засміятись.
- Згода.
Ми вийшли з будинку та направлялись до будинку Вані. Ходили за руки. Ось ми вже від кварталу від його будинку. Але біля дому стоїть автомобіль синього кольору. Я знаю цю машину. Я посміхнулась на всі 32. Ваня лазив в телефоні.
- Ти чого так посміхаєшся?- з цікавістю запитав сіроокий відлучившись від ґаджета.
- А ти поглянь хто до тебе приїхав,- з таким же виразом обличчя сказала я.
Він виконав моє прохання і тепер теж посміхався. Так, це Яна. Племінниця Івана. Ми з нею та її сім'єю вже знайомі.
- Ну що? Ходімо. Нас Ніка чекає,- сказав він і ми знову йшли.
Ми ввійшли в будинок і до нас бігла 5-річна дівчина з чорним волоссям та синіми очима.
- Ая-я-я. Ти прийсла,- з відкритими обіймами сказала вона.
- Приві Янка. Ти так виросла,- обіймаючи малу сказала я.
- А з дядькою вже не потрібно вітатись,- з наігранною образою сказав Ваня.
- Привіт, дядя. Я за тобою тоже скучая,- не відпускаючи мене з обіймів.
- Е ні. Ходи сюди,- сказавши це він взяв малу на руки та почав обіймати, при цьому Янка дзвінко сміялась.
- Ну все. Досить кружляти мою доньку. Краще з сестрою привітайся,- сказала Аня підходячи до нього.
Аня- рудоволоса дівчина з голубими очима та стункою фігурою. Їй 27 років.
- Привіт, Аля. Знову прийшла да Вані з уроками?- сказала Аня обнімаючи мене.
- Ну а як інакше? Хіба він щось зробить без мене?
- Я все чую!- сказав він обіймаючи мене за талію.
- Стоп! Ви що разом? Якого чорта ви мені не сказали!
- Ми почали зустрічатись тільки з суботи.
- А мені байдуже! Я мала знати!
Так ми й провели вечір з сім'єю Вані і зробили уроки.