Викрадена діадема Єви-Марії

Глава 5: "Похорони місіс Форд і справжнє знаходження діадеми"

Похмура, туманна, сіра погода. Могло б навіть здатися, що хтось із відьом образився на всіх і вирішив всім без виключення зіпсувати день. Щонайменше, ця погода була для всіх жителів Авангарду однакова, окрім маленької Олівії, яка з самого ранку сиділа на краю ліжка.

-Мамо, а давай сьогодні підемо за блискучим морозивом?

- Звичайно, кучерик, звичайно... - Андре розчісувала теж саме темне волосся дочки, яка вдивлялася в чудо сходу ясного жовто-білого сонця. Руки мами були втіхою для дівчинки після того дурного сну, який їй пришов сьогодні вночі. Навіть не дивлячись на обличчя Олівії, жінка змогла відчути погіршений настрій і вирішила зрозуміти причину такої різкої зміни. – Гей, невже щось сталося з моєю любою донечкою? – Андре розгорнула дівчинку обличчям до себе і подивилась в її сірі очі своїм в'їдливим, але в той самий час ласкавим поглядом, від якого просто неможливо скрити правду.

- Мені наснилося, що ми з тобою гуляли біля обриву, там ще дуже видно море. Ми там зробили пікнік і до тебе підійшла якась тітонька в великій сукні. Ви ніби посварились і ти мені сказала піти погуляти, та я не пішла і заховалася за кущем. Видно, ви щось не поділили і ти їй щось таке погане сказала, від чого вона...

- Що? Що вона зробила?

- Вона... Вона тебе штовхнула з обриву в море. Я підбігла до тебе, а ти була у повітрі, ця жінка утримувала тебе там, аби ти не впала. Вона вже почала йти і сказала мені, аби якнайшвидше принесла лілії. Ця жінка сказала, що це твої улюблені квіти і їх має бути дві. Я побігла і тоді, коли прийшла до дому, тітка Меггі почала говорити нісенітниці своїй подрузі Лізі. Уявляєш, вона сказала, що ти померла! Ха-ха-ха, яка ж вона жартівниця, чи не так? – та Андре нічого не казала і заспокійлива посмішка спала з її обличчя і замість неї з'явилось занепокоєння.

- Олівіє... Це не сон, я дійсно померла, - і стрімка сльоза матері, яку всіма силами Андре намагалась скрити ясною,як і її душа, посмішкою, скотилась по щоці і впала прямо на руки Олівії.

- Ні...

- Кучерику, мене більше нема...

- Чому ти... Чому не я?! – маленька, зовсім маленька дівчинка залилась гіркими теплими сльозами, які мати своєю ніжною рукою хотіла прибрати, та сльози побігли ще швидше і дівчинка вхопила її руку своєю і приклала до мокрої від сліз щоки. – Не йди, прошу, не йди....