Серед обсидіанового скла

На межі павутиння

Він ступав серед безкраїх хмар, ніби по новенькій асфальтній дорозі. Темне волосся та складки на одязі добре зливались в одне ціле із затуманеністю, затіненістю навколо.

Тут він знаходив спокій. Буде очевидним сказати, що хмари завжди зачаровують абстрактністю, ілюзорністю. Люди на Землі люблять вгадувати в них знайомі форми. Він теж.

Щоправда, про свої побачені образи він переважно мовчить: тут не прийнято говорити нічого гріховного.

Серафими — живі ікони. Живі ідеали, стовпи божествених знань. Він знав свою роль настільки ж добре, наскільки актор театру знає кожен свій жест і наспів.

Кожен янгол склонить перед ним голову у пошані. Кожна людина, що потрапила до раю, дивитиметься на нього, немов на того Христа. Багато хто бажав би дізнатись, які думки в'ються в його голові. Але яке розчарування: всі знали, що його серце було закрите для них. І в тому був парадокс, що ця інформація змушувала їх дивитись на нього лише більш захоплено, лише ставити ще вище на п'єдистал.

Його старий друг сказав би, що це — прояв жалюгідности: робити собі пластикових кумирів без реальних емоцій. Цим янголам та людям навколо подобалось фантазувати, яким він може бути, але жодного не цікавило, ким він був насправді. Жодного з них не цікавила причина, з якої його серце було за сімома замками. Навіть більше, в цьому вбачали ідеал, а відтого і норму.

Да і той старий відвертий друг тепер був у Пеклі. Вони розійшлися з ним вже давно.

Чесно кажучи, те розставання було найболіснішим моментом у його — серафимовому — житті. Саме від подій того дня — тижня — року тікав він тут. Оговтувався. Але краще якось не ставало.

Він заковував свою свідомість у сталеві ланцюги, якими і так був оплетений, немов павутинням. Його копінг-механізмом стало здобуття нових знань, і Стефан, його добрий знайомий, регулярно підкидав йому різні нескладні справи. В принципі, так проходили тисячоліття.

Шість сторін світу розкидались хмарами, і він вдивлявся у тіні, немов у спогади минулого, простягав свої пальці у металевих перснях, торкався туману, відчуваючи тепло близьких, з якими його розвів час, вибір, обставини.

Чорнильна тінь розтікалась навколо, і знадобилась довга хвилина, аби серафим прийшов у себе: це більше не був привид його свідомості, але це було щось реальне, що залишило холодний доторк на його шкірі.