Залишаючи Київ, ми не знали, на який термін усе це затягнеться. Мої батьки розраховували, що можна буде повернутися вже за кілька днів. Але я для себе попрощався з містом, розуміючи, що навіть якщо мені пощастить його знову побачити, це буде вже зовсім інший Київ. Морально готувався я і до того, що доведеться назавжди залишити країну та шукати перспективи десь в іншому місці. Я ставився до цього спокійно. "Все в нашому житті кінцево, — говорив я собі. — Коли одні двері зачиняються відкриваються інші." Я знав, що сумуватиму за нашою столицею, в якій я пережив стільки яскравих моментів. Останні кілька років я намагався обійти її вулиці вздовж і впоперек, але певен, що все ще є безліч чудових місць, де я не встиг побувати. Не встиг побувати я і в багатьох українських містах, про що шкодував, коли в новинах миготіли назви, які нічого для мене не означали. Я так і не побачу, яким був Маріуполь, до того, як його зруйнували російські снаряди. Окремим розчаруванням для мене було захоплення Чорнобиля, такого унікального місця, що ніби застигло у часі, яке російські солдати осквернили своєю присутністю.
Я розумів, що Україна не капітулює, але легко міг собі уявити, як більша частина її території перетворюється на руїни, подібно до того, як це сталося на Донбасі. А решта міст ломиться від біженців і занепадає в умовах зруйнованої економіки. Я не бачив жодної надії на світле майбутнє і тому думав тільки про те, куди втекти від кошмару, що насувається. Я звертав увагу на людей, що йдуть у бій, не думаючи про співвідношення сил і про те, що там їх може чекати вірна загибель. Вони йшли туди просто тому, що на їх землю прийшов ворог і вони не можуть інакше.
Але сам я не хотів відчувати учасником цієї війни. Під впливом аполітичних батьків та свого оточення я ріс індивідуалістом, який не розумів цінності нашої мови та нашої культури. Російська культура мені завжди здавалася ріднішою, а володіння російською мовою, як письменник, я вважав однією з головних своїх переваг. Тому, коли Путін говорив про захист прав російськомовного населення, у мене виникав дивний дисонанс. Ідея мені ніби близька, але чомусь не виникає сумніву, що інтереси цієї людини з моїми інтересами нічого спільного не мають. А тепер я був змушений дивитися на кривавий конфлікт, в якому мій народ веде праведну боротьбу за незрозумілі мені цінності.
Але що більше я вдумувався в суть цієї війни, то сильніше змінювалося моє ставлення. Я почав згадувати шкільні роки, коли ми ночами вчили правила української мови перед контрольними, як я слухав "Хіба ревуть волі" у метро, прямуючи на перший урок. Нехай, я сприймав це за якусь нудну фігню, все ж воно теж певною мірою стало частиною мене. А тепер виявляється, що росіяни вважають цю частину проблемою. І тут навіть мені важко було залишатися байдужим, бо, якщо щось мене і злить у цьому житті, то це коли хтось намагається за мене вирішити, що для мене краще.
Я почав слухати тих небагатьох українських виконавців, які мені припали до душі раніше, та шукати нових артистів, якими можна було заповнити мою медіатеку, бо слухати лише російську музику тепер здавалося взагалі не варіантом. Я почав підписуватись на всіх поспіль українських ютуберів, розуміючи, що незалежно від їхніх особистих якостей та точок зору, саме з цими людьми я зараз перебуваю в одному човні, навідміну від російских опозіционерів.
На простих людей на вулиці я тепер почав дивитися зовсім інакше. З кожною окремою людиною я відчував якийсь особливий зв'язок — усіх нас зараз непокоїть одне й те саме. Я відчував подяку до кожного солдата та поліцейського, якого зустрічав, розуміючи, що зараз у них немає інших пріоритетів, окрім захисту нашої країни. І, звичайно ж, мене захоплював наш президент, який демонстрував сміливість і щиру турботу про свій народ.
Остаточно моє ставлення змінилося, коли я побачив підтримку людей з усього світу, які виходили на площі Лондона, Нью-Йорка, Парижа з українськими прапорами та співали український гімн. Вперше в житті я відчув, що ми — що справжнісенька європейська держава, що ми справжній народ із унікальною культурою, яку треба поважати. І в той же час це здавалося настільки само собою зрозумілим, що залишалося лише дивуватися, як багато Путін зробив для того, щоб зіграти роль злодія, перед яким ми всі повинні були згуртуватися.
Зрештою, я повірив у нашу перемогу і зрозумив, що хочу бути причетним до цього. Я зрозумів, що не хочу нікуди бігти. Це мій дім та іншого такого у мене не буде. Саме з цією країною я хочу зв'язати своє майбутнє, і якщо заради цього потрібно буде йти на якісь жертви, воно того варте.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Рефлексія воєнного часу
Non-FictionМоя спроба розібратися, в якому світі я прокинувся 24 лютого.