Я давно для себе зрозумів, що уявляти своє життя як сюжет якоїсь історії — це одна з ключових особливостей мого світогляду. Думаю, я в цьому далеко не самотній: усі ми росли на голлівудських фільмах із триактною структурою сюжету, асоціюючи себе з якимось героєм із безлічі різних втілень мономіфу. У мене це посилювалося ще й тим, що на те, що відбувається зі мною, я завжди дивився в тому числі, як на матеріал власних історій. І в той же час у можливості вкласти своє життя в логічний сюжет бачив заспокоєння, бо таке світоспрійняття дозволяє думати, що рано чи пізно дістанешся до якогось закономірного результату.
Прихід війни, як не дивно, нічого не змінив. Більше того, в перші дні я був просто шокований тим, наскільки, здається, сама її суть сприяє тому, щоб сприймати все це, як стандартну історію про боротьбу добра зі злом. Я постійно думав, невже ніхто цього не помічає? Невже це нікого не надихає так само, як мене? Як виявилося, ще й як надихає: протягом перших кількох днів ця війна захопила людей по всьому світу і не відпускає досі.
Якщо подумати, немає нічого дивного в тому, що вигадані світи так легко переплітаються із реальним. Адже ж мистецтво саме є осмисленням реальності. Джоан Роулінг, можливо, навіть того не усвідомлюючи, вигадувала скелет сюжету "Гаррі Поттера", надихаючись подіями з першої половини 20 століття. Опинившись у магічному світі, Гаррі відчував відлуння жахливої війни, яка почалася ще до його народження і закінчилася, перш ніж він навчився говорити. Молоде покоління не може повною мірою уявити ту атмосферу жаху, в якій перебували їхні батьки, вони не знають, як це було втрачати на війні друзів і рідних, вони не знають, яке полегшення ті відчували, коли нарешті прийшов мир. І з тієї ж причини вони не можуть зрозуміти, чому ті так бояться, що всі ці події можуть повторитися.
Не знаю, як ви, а я тут завжди проводив паралелі з Другою світовою війною. Саме таке сконфуження виникало у мого покоління, коли ми чули історії наших бабусь або коли у школі нам пояснювали, чому треба шанувати ветеранів війни. Ну а тепер Темний Лорд повернувся в новому образі, і тішить лише те, що ні про яке "ще величнішим і жахливішим ніж раніше" навіть і не йдеться.
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Ну, із людьми на заході все зрозуміло. Вони можуть дозволити собі усістися зручніше зі стаканом попкорну та спостерігати за тим, що відбувається. Нам цьому радше треба радіти, бо в глибині душі вони дуже заздрять нам, не маючи можливості (або рішучості) довести власну відвагу та героїзм. Вони читали книжки про другу світову, дивилися документалки, переосмислювали ті події у кінематографі та художній літературі. І тепер поряд з українцями ці люди виглядають пустословами, що підштовхує їх шукати можливість зробити свій внесок у перемогу над злом.
Але, перебуваючи в центрі того, що відбувається, мені, здається, варто було б ставитися до цього значно серйозніше. Місцями я ловлю себе на думці, що події у вигаданих світах мене часто чіпляють навіть більше, ніж те, що відбувається насправді. Таке сприйняття іноді здається мені інфантильним, а іноді й цинічним. Ситуації зі зґвалтуваннями дітей та втратою кінцівок вже важче оформити у цікавий сюжет.
Такі речі ставили мене у глухий кут і в мирний час. Я знаю не дуже багато гарних історій про тяжкі хвороби, моторошні смерті близьких або життя з усвідомленням того, що твої помилки прирекли когось на страждання. Люди часто не знаходять способу укласти це в голові і вважають за краще просто уникати. Мені ж завжди здавалося неприйнятним тікати від похмурого, я якраз навпаки тягнувся, намагався розглянути детальніше, осмислити і навіть знайти в цьому щось красиве.
Кілька разів у своєму житті я стикався із дійсно жахливими речами, які могли надовго вибити мене з колії. Це бувало болісно, могло позбавити віри на тривалий період. Проте минав час, хмари розсіювалися, і на небі знову яскраво світило сонце. Я без особливих зусиль знову одягав рожеві окуляри і дивився на всі пройдені труднощі, як на частину мого шляху, можливість наповнити життя контрастами. І водночас страх, що подібне знову може застати мене зненацька, підштовхував мене багато про це розмірковувати і намагатися вкласти в мою картину світу. Якоїсь миті я зрозумів, що навіть найжахливіші події я можу осмислити, перетворивши їх на оповідання. І зараз я вже вважаю це не цинізмом, а лише зручною властивістю мого світосприйняття. Бо хто знає, скільки разів це врятувало мою психіку і дозволяло залишатися позитивістом навіть у критичних обставинах.
Твори масової культури — це далеко не завжди простір, в який ми втікаємо від реальності. Зрозуміло, є серіали, фільми та книги, які люди використовують, щоб забути про свої проблеми та просто відпочити "після важкого дня". Але справді гідні історії не намагаються сховати від тебе світ, в якому ти перебуваєш. Вони показують різні його сторони, зокрема найнеприємніші, і допомагають зрозуміти, як із цим жити.
