У першому есе я описував, як побоювання в моїй голові перетворилися на чисто гіпотетичний і заворожуючий сюжет. 23-го лютого я вкладався в ліжко, впевнений, що цей сюжет у життя навряд чи втілиться, адже, як правило, подібні фантазії просто лягали в основу моїх творів. І ось, о четвертій ранку, коли в Києві почали звучати перші вибухи, я солодким сном під своєю теплою ковдрою. А о пів на сьому раптом чомусь розплющив очі і подумав: "Потрібно перевірити телефон". Там на мене чекало кілька пропущених дзвінків та повідомлення від друзів у Telegram про те, що... "почалося".
Я не відчув ані страху, ані особливого подиву. Було навіть бажання поспати ще трохи, але все-таки зробив над собою зусилля, піднявся, зателефонував батькам і спитав, який план. Плану до ладу не було, але порадили зібрати валізу. Я встав, зробив зарядку, поставив на плиту вівсянку і почав збиратися. А на фоні включив відеозвернення Путіна, в якому той оголошував про початок "спеціальної військової операції".
Відчуття було досить сюррелістичним. Лисіючий пенсіонер розповідає про свої образи на Америку, про бомбардування Югославії НАТО. А в мене в голові тільки крутиться питання: "Ну я тут при чому?😶" Почуття було таке, ніби я слухаю промову цинічного брехливого злодія із якогось мультсеріалу. І в голові не вкладалося, невже ця людина дійсно не усвідомлює, як виглядає збоку?
Такому відчуттю сприяло ще й те, що Путіна я загалом ніколи не сприймав, як живу людину, він був для мене саме що персонажем. Адже з шістнадцяти років і донедавна я час від часу дивився ролики Навального та інших російських опозиціонерів. Інтерес іноді згасав, іноді знову прокидався, коли відбувалися якісь гучні події, на кшталт пожежі в Кемерово, виборів, перепису Конституції, отруєння Навального тощо. Якось так склалася, що політика всередині Росії, мене чомусь хвилювала значно більше, ніж українська. Але сприймалося це скоріше, як перегляд серіалу. Події, що там відбувалися, мене не торкалися, у будь-який момент можна було абстрагуватися, з полегшенням згадавши, що у твоїй рідній країні немає ані репресій, ані обдурювальної пропаганди, ані ностальгії за Радянським Союзом.
І ось зараз головний лиходій із цього серіалу, ніби повернувся в камеру і сказав: "А тепер я йду особисто за тобою".
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
