Примара

Сотні дзеркал

Його легені панічно проводять крізь себе повітря, якого вже, здається, не вистачає. Серце, як та пташка, б'ється крилами об ребра, ніби в клітці, вириваючись, благаючи про порятунок. Темнота все більше й більше ховає його тіло всередині себе. Проникає крізь очі, вуха, вуста, ніздрі, заповнюючи до країв.

Він не розуміє нічого.

Холодна крапля поту повільно стікає скронею, залишаючи після себе огидний вологий слід. Як той паразит повзе до вуха. Але замість неприємної мокроти, він чує як дещо крапає у воду. Мить - і він серед сотні дзеркал.

У кожному з них відображення. Тисячі версій його. Вони всі такі однакові, але напрочуд різні. Своїми злими очима зжирають, показуючи, як їм погано, благаючи порятунку, смерті.

Погляд прикований до його тремтячих кінцівок. Ноги по кісточки у якійсь рідині. У напів-освітленому приміщенні підсвідомості не роздивитись чи то вода, чи то сльози його, чи кров його.

Пальці панічно хапаються за лице, роздирають ледь помітними нігтями м'яку шкіру, лишаючи після себе огидні пошарпані лінії, з яких виступає густа й чорна кров.

Тіло склрчується, стає схожим на музейний експонат доісторичної людини. В очах згустки сліз, а у вухах нестерпні крики, що зливаються в один невгамовний гомін на фоні, стають схожими на сигнал радіоприймача.

Він весь дрижить як осінній листок, лякаючись навіть майже відчутного леготу.

Голоси стають гучніші, зливаються у пронизливий писк. Наче чайник свистить. Руки зі слідами крові під нігтями закривають вже вуха, щоб не чути.

Лиця у дзеркалах стають спотворюютьмя: очі в'язкою субстанцією витікають із орбіт, вуста надто нереально тягнуться прямо до повернутих на дев'яносто градусів вушних раковин. Руки їхні, з кривими, як гілки старого й потворного дерева, пальцями, тягнуться прямо до нього. Здається, він відчуває гнилі нігті прямо на своїй шкірі. Вони немов вливають яд.

Отруту, що в ту ж секунду діє прямо на мозок. Образи від того все потворніші, а звуки пронизливіші. Мурашки оживають, ніби рухаються прямо під тонким шаром шкіри, прогризаючи собі шлях на волю, прямо до субстанції, що сягає кісточок хлопця. Дзеркала зникають, а крапля поту нарешті доповзає до вуха.

- Те, прокинься... - останнє, що чує Техьон перед пробудженням.

Цей напрочуд м'який і теплий голос хлопця є причиною проживати кошмар наяву кожної ночі. Знову і знову.

На нього ніби щоразу виливають відро крижаної води. Тіло підривається з ліжка інстинктивно, очі панічно розглядають звичні меблі в кімнаті і закрите простирадлом дзеркало.

Він тре все ще тремтячими пальцями змучені очі, що всіяні червоними нитками від недосипання й кошмарів. Губи змочує слиною, починає жорстоко згризати з них ніжну шкіру у спробі заспокоїтись.

А у вухах стоїть таке рідне і до болю знайоме

"Те...."