Мисливці

Любіть. Радійте. Смійтеся

Дні й ночі тягнулися надто швидко. І хто зна, чи це витівки вищої сили, яку праведні люди богом кличуть, чи просто їм стало комфортно одне з одним. За цей неповний місяць вони встигли стільки всього обговорити. Починаючи від минулого, закінчуючи тими п'ятьма роками розлуки. Говорили про роботу, про мрії, про цей світ гнилий, де справедливість лиш снилась. Будували теорії, сміялися, жартували. Жодна подорож більше не була, як те намисто, пронизана ріжучим мовчанням. Жодна ніч не закінчувалася тишою, лиш ледь чутне "солодких снів" від обох.  Тварини то бігали десь, то йшли біля них, як вірні помічники.

Не обійшлося й без нових монстрів на шляху. Один майже Олівера не зжер, та Ребекка вчасно на поміч прийшла. І воркувала біля пораненого лемура, як мамця.

Міста змінювали одне одного, чередуючись із лісами й полями, лиця людей, що на шляху траплялися, зливалися в суцільний клубок із незнайомців.  Лиш два мисливці разом. І хай весь світ зачекає.

Та питання, через яке вони пережили п'ять років розлуки, так і не було вирішене. Чон про це не говорив. А Кім до тремтіння боявся. І от, завтра вони прибудуть до маєтку з сицилісом. Найпрекраснішого з монстрів. А зараз знову просто неба лежать, не рухаючись. Кожного за душу хапає відчуття спокою, що з-під пальців висковзує. Не тому, що страшно, ні. Бо скоро це закінчиться. Вони знову як два кораблі в морі розійдуться, забудуть цей місяць, що теплом насичений. Вб'ють чудовисько й знову стануть знайомими незнайомцями.

Та Кім цього не хоче допустити. Фізично не може. Не тоді, коли знову Чона поряд відчув. Не фізично, ні. Ментально. Коли душі їх говорили, а тіла мовчали. Знає це, й тривожиться. А молодший наче все відчуває, й рукою своєю не дивлячись Кімову долоню бере.

- Завтра ми вб'ємо виродка - рішуче, чітко промовляє Чон, міцніше руку стискаючи

- А потім розбіжимося, як два кораблі в морі? - і гірко всміхається

- Виживи, Кім. І я теж це пообіцяю. Бо як тільки завдання буде виконано, я маю дещо тобі розказати.

Невпевнений кивок від старшого і тиша вперше за довгий час у повітрі застигла.

***

Холодні стіни маєтку стрічають гостей своєю незвичною для цього світу тишею. Наче все живе, навіть повітря, що рухається невпинно, звідси викачали. Вранішня темрява застилає зали, проникаючи крізь брудні вікна. Підсвічники залиті воском, картини вкриті шаром пилу. Крім однієї. Тієї, що феодала колишнього зображує. Красується вона на стиці двох поверхів, найбільша серед усіх. На відміну від іншим, навіть рамка її сяє. Дошки підлоги скриплять надто гучно, і їх би вже точно почули, але ніхто в бій не виходить. Від цього ще гірше й моторошніше. Відчуття таке, що мисливці самі поволі себе в пастку заводять. Із сторони однієї з кімнат чути брязкіт.  Кім двері швидко розпахує, очікуючи напад, але застигає на місці.