Мисливці

Танець під дощем

Мисливцем бути тяжко як мінімум через те, що в більшості випадків замість м'яких перин чи хоча б теплого сіна, напханого в тканину, доводиться спати просто неба. На сирій, холодній і твердій землі. І якими б страшними не були ці "люди в чорному", перспектива накривати собою ґрунт їх не приваблює, як і більшість людей, звісно.

Саме тому, зараз злі й змучені, Чонгук і Техьон лежать на мокрій траві, волога якої навіть крізь накидки постелені на землю, й легкі сорочки просочується прямо до шкіри, що враз мурашками вкривається. І було б не так все погано, якби це було метафорою. Техьон через кожні п'ять хвилин відчуває лоскіт різних комах на своєму тілі. Відчуття не найприємніші, одначе.

І от, здавалося б мить, і він нарешті погряне в солодкі сни, як жахливий хриплий крик долітає до вух. Ребекка. Знову, чорт би її побрав.

- Чон, я її на сніданок завтра зварю, якщо твоя криклива птаха не заткнеться зараз же

- Слова підбирай.

- Ця птиця уже дві ночі підряд будить нас.

- Вона тобі вчора життя врятувала, між іншим

- Чорт, Гук, просто. Просто зроби щось, щоб вона хоч тихішою була, бо інакше я з розуму зійду. Ми хоч і мисливці, але й люди, що так чи інакше потребують сну - вимучено, бо з малим сперечатися зараз нема ні сил, ні бажання

Ребекка, до речі, за весь час діалогу ні на секунду не помовкла. Крики її кружляли десь в кущах по периметру. Стоп. Птаха? В кущах? І очі Кіму ще не видряпала? Щось тут не чисто. Чон підпалює смолоскип, наближаючись до зелених рослин, збільшуючи собі огляд рукою. Побачивши господаря, Ребекка змучено виповзає із своєї схованки на пусту ділянку землі.

Та не встигає вона й хвоста з кущів витягти, як на неї кидається щось. В темряві майже неможливо розгледіти нападника, що тягне птасі пір'я. Вона у відповідь клює його куди дістане. Зрештою лапи, схожі на пальці чимось, хапаються за її хвоста, поки ворона ледь пробирається до господаря. Чон же нарешті відійшовши від секундного запаморочення, допомагає своїй помічниці на плече собі сісти. Кім до того часу теж підіймається. І усмішки стримати не може, бо Ребецці нарешті хтось відсіч дав. Шкода її, напевно. Мало бути шкода, точніше. Але він навіть трохи вдячний нападнику, який...який лемур. Очі в нього такі великі, а хвіст пухнастий, на сектори колами чорними ділиться. Тваринка вухами рухає, ховає їх, до голови прижимає, весь аж стискається, бо бачить, що в ворони захист є. Але довго він розгубленим не здається. Погляд очей на Кіма з блиском кидає, і враз на плече забирається, як по дереву. Лемур однією рукою за плече тримається, іншою ж волосся хапає, хвостом шию обіймаючи. І дивиться на Ребекку з таким бісовим викликом в очах, що між ними іскри летять. До біса ефектна тваринка, одначе, їм на шляху трапилась.