Створений з вогню та крові

Рядки на папері і кава

"Вельмишановний батьку,

Пишу вам, щоб повідомити, що в мене все гаразд.  Лондон прекрасне місто і мені, на прохання мадам Кемпбелл, доведеться залишитися тут ще на місяць.  Я зможу побувати у найкращих місцях столиці, тому не хвилюйтеся за мене.

Прийняли мене привітно, про це також не варто хвилюватися.  Також зустрівся зі своїм другом дитинства Кан Техьоном.  Ви ж пам'ятаєте його?  Він все ще мріє стати ювеліром, працює у ювелірній крамниці.  Таким красенем став вам не передати.

А ще я познайомився з одним цікавим хлопцем.  Як виявилось, він наш земляк.  Народився у Чосоні, але майже все життя прожив у Британії.  Дуже цікавий юнак, але дуже потайливий і, не побоюсь цього слова, дивний.

Звати його Чхве Субін, він мій ровесник.  Він із нашого міста, а його батьки – представники місцевої влади.  Можливо, ви чули про такого.  Цікаво було б дізнатися, що про нього говорять його земляки.

Як я вже сказав, у мене все чудово.  Передайте матінці, що я обов'язково привезу їй щось гарне з крамниці Техьона.  Як тільки зможу повернутися в Чосон, одразу повідомлю вас, батьку.

Щиро ваш син".

Лист з таким текстом Йонджун вручив листоноші і повільним кроком вирушив у бік особняка мадам Кемпбелл.  Небо було похмурим, але Джун чомусь відчував неймовірну наснагу, крокуючи бруківкою.

Він ходив до особняка щодня, щоб проводити час із Субіном, який неймовірно його зацікавив.  Бін продовжував бути небагатослівним, але все-таки трохи розтанув у спілкуванні з Йонджуном, переставши бути сухим і холодним, наче айсберг.  Це чомусь дуже тішило Джуна.

Вони швидко перейшли на "ти" та спілкувалися майже як близькі друзі.  Але Бін так і залишився для Йонджуна великою загадкою, його до нього тягнуло ще більше через бажання розгадати його.

Субін уважно вислуховував його, натомість про себе кажучи лише дрібні факти.  Він приходив до Йонджуна уві сні і той уже починав думати, що божеволіє.

Якось Джун просто намалював його на сторінці власного блокнота, згадавши уроки малювання від матері.  Він поклав його в кишеню, почав постійно тягати його з собою.  Від цього чомусь було легше.

Субін манив і притягував, як магніт, через що Йон відчував себе звичайним металевим гвоздиком, який не здатний чинити опір тяжінню.  Що ж із ним таке?