Золота фіалка

Промінь

Одного разу Чонгук вже бачив принца з ранку, ще сонного, не причесаного як належить і з поволокою в очах, що прояснюється. Він пам'ятає, як приємно тоді відчувалася під долонями тепла шкіра, якою вагою було сповнене ніжне тіло і якими плавними були чужі рухи. Техьон, якого ще не встигли відпустити сновидіння, але вже охопила пристрасть, був неймовірним і настільки привабливим, що змусив Чонгука буквально збожеволіти. Бажання до омеги пронизувало наскрізь, приковувало ланцюгами і рвало на частини свідомість, а перед очима – і у фантазіях, і наяву – був лише Техьон. Техьон, його неймовірне тіло, на котре міг претендувати тільки дофін, його п'янкий запах, його голос, що зривається при кожному поштовху, його очі, в яких сльози насолоди стояли щоразу, коли альфа доводив їх обох до яскравого піка...

Але цього ранку все було якось інакше.

Чонгук прокинувся від того, що під боком щось ворушилося. Звиклий спати завжди на самоті, дофін одразу отямився, розплющив очі, різко вдихаючи і... одразу розслабляючись, тому що чужий квітковий аромат розлився всередині, наповнюючи легені своєю ніжною насолодою. Слідом за запахом, спогади минулої ночі не змусили довго на себе чекати, і альфа, наразі відчуваючи слабкий трепет, скосив погляд убік і трохи підняв ковдру.

Перше, що впадало в око – копиця м'якого золотавого волосся, яке довгими пасмами було розкидане по простирадлах і навіть по торсу самого Чонгука. А їхній володар, напевно, відчувши ранковий холодок через те, що укриття з нього забрали, уві сні наморщив ніс і поспішив його сховати, відвертаючись і кутаючись глибше в простір між ліжком і чужим теплим боком. Маленьке омеже тіло стиснулося в клубок, руки чіпко схопилися за широку долоню альфи і потягли на себе, вимагаючи вкрити у своїх обіймах, а одна нога, зігнута в коліні, лягла на чуже стегно, притискаючись ближче до їхніх голих тіл. Техьон себе в Чонгуку замотав, ніби в ковдру і, дуже задоволений собою, тихо зітхнув, не рухаючись.

Альфа все лежав, ні слова не промовивши з моменту свого пробудження, дивився на принца і не міг боротися з усмішкою на обличчі, яка все ширшала, незвично розтягуючи його вуста. У серці щось боліло, і біль цей був страшніший за той, що засів у недавно зашитому боці. Ця рана не кровоточила, але й забути про себе не давала, стаючи все більше з кожним прожитим днем, з кожною годиною, з кожною миттю і з кожним поглядом, який Техьон кидав на нього з-під пухнастих вій.