Нора Сокавіч «Король воронів»

Розділ 16

«Оголошується посадка на рейс двісті двадцять сім до Лас-Вегаса. Пасажирів просимо пройти до виходу А-19.»
Ніл не пам'ятав, коли заснув. Сонно моргаючи, він глянув на флуоресцентні лампи над головою. Холодне скло, до якого він притулився плечима і потилицею, завібрувало. Почувся приглушений гул реактивного двигуна — злітною смугою котився літак. Скло перестало тремтіти раніше, ніж стих гуркіт. Ніл потер очі руками в рукавичках... Чорт! Рукавички приховували бинти, але не пом'якшували біль. Зашипівши крізь стиснуті зуби, Ніл стиснув кулаки. Задовольнившись тим, що хоча б пальці діють справно, він опустив руки на коліна.
«До уваги пасажирів, що вилітають рейсом п'ятнадцять двадцять два на Атланту: змінено вихід на посадку. Посадка буде проводитись через вихід А-16. Повторюю: посадка на рейс проводитиметься через вихід А-16. Щоб уникнути затримки вильоту, просимо пасажирів негайно пройти до виходу».
Оголошення повторили іспанською. Чому не французькою? — на мить здивувався Ніл. Він стільки часу провів із Жаном, що забув про існування інших мов. Взагалі-то Жану заборонялося говорити французькою, оскільки Ріко його не розумів, та все ж, коли Моріяма не міг їх чути, Жан перешіптувався з Нілом саме нею. Моро посміявся б зі збитого з пантелику Ніла, якби зараз був поряд. Ніл подивився на сусіднє крісло і побачив лише свою сумку. Жана не було.
Мабуть, він залишився з того боку паспортного контролю. Потрібно повернутися, подумав Ніл, і повідомити Жана, що він проспав рейс. Пошукавши очима табличку з написом «Зона вильоту», він впізнав убоге оздоблення аеропорту Південної Кароліни. Дивно: він не пам'ятав, як відлітав із Західної Вірджинії, навіть не пам'ятав, як покинув «Замок Евермор». Ніл сперся на підлокітники крісла, випростав спину й обернувся. За вікнами було темно; настала ніч, а він і не помітив. Він напружив пам'ять, потім кинув марні спроби. Яка різниця, як він потрапив сюди, головне — він тут.
Втім, це ще не все. Другим, не менш складним завданням виявилося звестися на ноги. Затримавши подих, Ніл ледве підвівся з крісла. На мить він злякався, що коліна зараз підкосяться, проте вони не підвели. Коли Ніл взявся за ремінь спортивної сумки, долоню обпекло болем, але він лише стиснув лямку міцніше. Стегно не відчувало тяжкості вантажу, тому він повинен був переконатися, що сумка при ньому.
Ніл побрів у зону прильотів. Іти було недалеко, проте він човгав ногами, наче дев'яностолітній старий. Він почував себе так, наче кожен сантиметр його тіла пропустили через м'ясорубку. Діставшись багажної стрічки, Ніл раптом усвідомив, що їхати йому нікуди, а якби й було куди, то без грошей все одно туди не дістатися. Він постояв, тупо дивлячись на конвеєр, що рухався, потім, кульгаючи, рушив до стіни й шкутильгав уздовж неї, поки не знайшов розетку. Долаючи дикий біль у кистях, почав ритися в сумці й нарешті виловив мобільник. Зрозуміло, що дохлий. Мабуть, телефон розрядився ще два — чи три? — тижні тому. Встромивши зарядний пристрій у розетку, Ніл зачекав.
Щойно заряду виявилося достатньо для увімкнення, телефон почав завантажувати всі пропущені повідомлення. Ніл спробував увійти в меню контактів, але йому заважали повідомлення, що сипалися одне за одним. Він здався і почав розглядати імена, що майоріли на екрані. Цілком передбачувано, більшість повідомлень було від Нікі, кілька разів спливли навіть імена Аарона та Елісон. І лише одна людина жодного разу не написала. Ендрю.
Нарешті завантаження завершилося, і Ніл відкрив список контактів. Пропустивши імена Ендрю та Кевіна, Ніл натиснув на третій номер швидкого набору з тих, що записав в пам’ять телефону Ендрю.
Ваймак зняв слухавку після четвертого гудка.
— Сподіваюся, у тебе вагома причина турбувати мене у свята?
— Я не знав, кому ще подзвонити, — сказав Ніл і сам не впізнав свого голосу.
Востаннє, коли він відкривав рота, він кричав; очевидно, зв'язки ще не відновилися. Він притулився лобом до стіни й намагався зробити вдих. Дихання давно стало ще однією проблемою.
— Ніле? — З тону Ваймака зникла вся грубість, тепер у ньому виразно чулася тривога. — Ти як, в порядку?
Ніл усміхнувся. Рот ніби перерізав бритвою.
— Ні. Ні, я не в порядку. Вибачте, що так несподівано, але чи не могли б ви приїхати за мною? Я в аеропорту.
— Чекай там, — коротко кинув Ваймак. — Я вже їду.
Ніл кивнув, хоч і знав, що тренер цього не побачить і натиснув на кнопку відбою. Стояти він уже не міг, тому опустився навпочіпки й встановив таймер на п'ятнадцять хвилин. Коли спрацював сигнал, він висмикнув зарядний пристрій із розетки, підхопив сумку і вийшов надвір. Сів на бордюр, опустивши ступні в стічну канаву і не звертаючи уваги на сердиті гудки машин. Він настільки відключився, що навіть не помітив автомобіль Ваймака, що зупинився біля узбіччя, і прийшов до тями, тільки коли важка рука торкнулася його плеча.
— Вставай, — скомандував тренер. — Поїхали звідси.
Вхопившись за рукав Ваймака, Ніл звівся на ноги. Тренер відчинив передні пасажирські двері й почекав, поки Ніл забереться на сидіння, потім зачинив дверцята, обійшов автомобіль і сів за кермо. Ніл приготувався до розпитувань, але Ваймак мовчав. Ніл глянув у вікно. Коли аеропорт зник з поля зору, а дорожні знаки почали розпливатися перед очима, він склепив повіки.
Розплющивши очі знову, він виявив, що лежить на дивані у квартирі Ваймака. Тренер перетягнув у вітальню стілець зі свого кабінету і тепер сидів на ньому, спостерігаючи за Нілом. На журнальному столику, що розділяв їх, стояла майже порожня пляшка скотчу. Попри закриту кришку, Ніл відчував запах віскі. Морщачись від болю, він прийняв сидяче положення і наткнувся на пильний погляд тренера.
— Вибачте, — прошепотів він.
— За голосом наче Ніл, — сказав Ваймак, — а з вигляду — не він. Зараз ти мені все поясниш із самого початку, тільки, будь ласка, без цієї брехні. Я тебе уважно слухаю.
Ніл спантеличено подивився на нього. Відповідь лежала десь поруч, майже на поверхні, в коротких спалахах спогадів — жаль, паніка, осколки скла, — проте тіло дісталося пам’яті швидше за розум. Ніл торкнувся волосся і все згадав. Жах, що сколихнувся в жилах, пронизав його, немов удар струмом, змусив схопитися.
— Ні, — видихнув він, але щось міняти було пізно.
Коли Ніл, хитаючись, поплентався до дверей, Ваймак піднявся, хоча зупиняти його не став. Увійшовши у ванну, Ніл запалив світло. Обличчя в дзеркалі було настільки жахливе, що ноги в нього стали ватяними. Втриматися у вертикальному положенні він просто не зміг і, чіпляючись за раковину, звалився на коліна.
Ніл регулярно підфарбовував волосся у темний колір, але такого відтінку — нічого навіть приблизно схожого — він ніколи не мав. Зараз він бачив натуральний колір свого волосся і натуральний колір очей — і обличчя свого батька. Ні бинти, ні синці не могли замаскувати людину, яка дивилася на нього з дзеркала. Майнула думка, що його зараз знудить.
— Дихай, — наказав Ваймак.
Ніл навіть не зрозумів, що перестав дихати, поки тренер не повернув повітря в його легені, стукнувши між лопаток. Повиснувши на дверцятах шафки, він закашлявся на першому ж вдиху. Щоб стримати крик розпачу, що рвався з грудей, довелося стиснути зуби. Пізно просити Ваймака не дивитися, а Ваймаку пізно вдавати, ніби він не бачив. Тренер не знав, на кого дивиться, але це не мало значення.
Клацання запальнички повернуло його до реальності за мить до зриву. Ніл взяв сигарету. Затулив долонею, прикурюючи, і глибоко, наскільки міг, затягнувся. Дихати було боляче, але все одно дихав. Він відчував, як при кожному вдиху натягуються шви та пов'язки. Притиснувши вільну руку до живота, Ніл спробував крізь товсту вовняну тканину куртки намацати бинти. Нарешті він вдихнув надто сильно, закашлявся і кашляв так, що всередині, здавалося, ось-ось щось лусне, а потім кашель перейшов у сміх.
У душній тісноті цей сміх звучав безглуздо і дивно, проте Ніл не міг зупинитися. Він прикусив руку, щоб заглушити звук, але це не допомогло. Він був на межі істерики.
— Ніле, — покликав його Ваймак, — поговори зі мною.
— Здається, в мене шви розійшлися, — сказав він. — Там наче кров.
— Де?
— Усюди… — Ніл почав незграбно розстібати куртку.
Ваймак відштовхнув його руку. Ніл мовчки чекав, поки той впорається з кнопками та блискавкою, але, щоб зняти куртку, були потрібні старання обох. Ніл почав стягувати рукавичку, затиснувши зубами кінчик пальця, як раптом щоку пронизав різкий біль. Помітивши це, Ваймак узяв його за підборіддя. Ніл і не підозрював, що на обличчі теж наліплено смужки пластирів, поки Ваймак акуратно їх не зняв.
Зробивши це, тренер нерухомо завмер, наче скам'янівши.
— Ніле, що це за хрінь у тебе на обличчі?
Стягнувши рукавичку, Ніл торкнувся пальцями шкіри. Нічого не намацав. Вхопився за край раковини й спробував підвестися. Спостерігаючи за невдалою спробою, Ваймак випростався і підняв його на ноги. Ніл не був готовий знову побачити своє відображення, не кажучи вже про цифру «4», витатуйовану на його лівій вилиці.
Ваймак не очікував такої бурхливої   реакції — тільки тому Нілу і вдалося виштовхати його в коридор і кинутися на кухню. На той час, як тренер його наздогнав, Ніл встиг витягти з дерев'яної підставки ніж. Ваймак перехопив його зап'ястя за секунду до того, як Ніл підніс лезо до лиця. Він чинив опір, ніби загнаний у клітку звір, але Ваймак притискав його руку до стільниці доти, доки той не розтиснув пальці. Коли він знову спробував дотягнутися до ножа, Ваймак смикнув його за собою на підлогу і міцно обхопив обома руками, так що Нілу залишалося лише безрезультатно дриґатися.
— Тихше, — сказав Ваймак йому у вухо, твердо й наполегливо. — Тихше. Все добре.
«Все добре» не було ніколи. Щось подібне відчувалося лише часом, коротко зринало в спілкуванні з Лисами й в перемогах, вирваних на останніх секундах, проте навіть тоді це почуття затьмарювала потворна правда. З кожною секундою Ніл все виразніше згадував свої різдвяні канікули. З кожним наступним рухом згадував дотики Ріко, сталь леза та біль. Щоразу він дозволяв Ріко знущатися з нього, бо це був єдиний спосіб вижити, бо вибір стояв — підкоритися чи зламатися, хоча він і не знав, чи зможе ще раз зібрати себе наново. Адже він не настільки сильний. І ніколи не був сильним. Його підтримувала мати, та її більше немає.
— Ніле.
Ніл. Ваймак назвав його Нілом, всупереч батьківській зовнішності, батьківським очам й татуюванню клану Моріяма у нього на вилиці. «Ніле», — звернувся до нього Ваймак, і найбільше у світі Ніл хотів, щоб це було правдою. Він перестав вириватися. Щойно відбивався від Ваймака, а зараз судомно вчепився в нього.
— Допоможіть мені, — прохрипів він крізь зуби.
— Дай мені це зробити, — відповів Ваймак, і Ніл стомлено заплющив очі.
Коли його важкий подих нарешті вирівнявся, Ваймак заговорив:
— Що, чорт забирай, трапилося? Ти ж поїхав додому відзначати Різдво з дядьком, хіба ні?
— Я збрехав, — зізнався Ніл. — Ендрю повертається у вівторок, так? Бетсі вже мали зателефонувати з Істхейвена. Якщо ні, ось-ось подзвонять.
— Дзвонили ще вчора. До чого тут Ендрю?
— До всього.
— Це не відповідь.
— Вибачте.
— Заткнися, — буркнув Ваймак, і Ніл слухняно замовк. Декілька хвилин пройшло в тиші, потім Ваймак сказав: — Я можу більше не тримати тебе? Обіцяєш поводитися пристойно чи знову побіжиш різати обличчя? Мені треба оглянути твої шви.
— Не втечу, — відповів Ніл.
— Пробач, я тобі не вірю, — сказав Ваймак, але все ж таки відпустив його.
Обидва звелися з підлоги. Тренер не жартував, сказавши, що не вірить Нілу: насамперед він повів його геть з кухні, подалі від гострих предметів. У вітальні Ваймак жестом наказав йому зняти сорочку, проте через скутість рухів Ніл зробити цього не міг. Змірявши його поглядом, Ваймак приніс із кухні ножиці та показав їх Нілу. Той згідно кивнув і нерухомо завмер, поки Ваймак різав тканину.
Побачивши шрами, він не зронив жодного слова. Промовчав і щодо кількості бинтів, якими Ніл обмотав груди й живіт, і щодо синців, що розпливалися навколо пов'язок. Він лише окинув шви досвідченим поглядом і по черзі їх обмацав — чи міцно тримаються. Ніл не ворушився, намагаючись не заважати. Нитки на шві збоку під ребрами розійшлися, але ця рана вже практично затягнулася. Про всяк випадок Ваймак натиснув на неї, перевіряючи, чи не закровить — подушечки пальців залишилися сухими.
Знявши з Ніла забруднені старою кров'ю пов'язки, він кинув їх на журнальний столик. Прикинув, наскільки серйозні рани, вийшов. Ніл почув, як на кухні відкрився і зачинився ящик буфета, потім пролунав шум води. Ваймак повернувся з чистим змоченим рушником та невеликою аптечкою. Ніл спробував взяти рушник, але пальці не слухали. Відіпхнувши його руку, тренер почав відтирати зі шкіри кров, що запеклася. Було боляче, але Ніл, стиснувши зуби, мовчав.
Він думав про довгі ночі в дорозі та перепочинки в безпечних сховищах по всьому світу. На мить згадався дотик материнських пальців і гострі укуси голки, якою вона зашивала його скалічене тіло. До горла підступила гаряча грудка, в очах гаряче защипало — цим новим жаром було горе. Ніл люто заморгав, намагаючись його прогнати.
— Колись нам доведеться поговорити, — глухо промовив Ваймак.
— Після фіналу, — сказав Ніл. — Після того, як ми розіб'ємо «Воронів». Я розповім вам усе, що хочете знати. Навіть правду.
— Повірю, тільки коли це станеться.
Ваймак забрав з кімнати брудні бинти та рушник. Ніл опустився на диван і подивився на недопиту пляшку віскі. Поруч із нею стояла порожня склянка Ваймака. Ніл швидко наповнив її й ще швидше перекинув вміст у себе. Тепло, що розлилося всередині, було знайомим, як і особливий жорсткий післясмак.
— Я думав, ти не п'єш, — зауважив Ваймак, з'явившись у дверях.
— Взагалі-то не п'ю, — підтвердив Ніл. — Тільки у виняткових випадках. Ми використовували алкоголь замість знеболювального, тому що не могли ризикувати, звертаючись до лікарів. — Слова обпалювали губи сильніше за віскі. Він поставив склянку на столик, затримавши пальці на вінцях. Коли рука нарешті перестала тремтіти, він відпустив склянку і провів вказівним пальцем по найпотворнішому зі своїх шрамів. — Занадто багато запитань, надто багато втраченого часу. Безпечніше втихомирювати біль спиртним. — Ніл стиснув кулак і поклав його на коліна. — Достатньо, тренере? Такий ось аванс правди до кінця сезону.
— Так, — відповів Ваймак, — поки що достатньо.
Він наклав на рани свіжі пов'язки й знову сів у своє крісло. Повисла тиша. Ваймак дивився на Ніла, а той розглядав свої руки, намагаючись напружити незговірливу пам'ять і згадати своє перебування в «Замку Евермор». Коли найважливіша деталь стала на місце, Ніл нарешті видихнув.
— Я нічого не підписував, — сказав він, піднявши очі й доторкнувшись пальцями до вилиці. Татуювання він не відчував, але так часто бачив його на обличчі Кевіна, що точно пам'ятав розташування. — Він підсовував мені контракт, але я його не підписав. Він не зміг мене змусити. Так що все, як і раніше. Я — Лис.
— Звичайно, — сказав Ваймак.
Ніл кивнув і подивився на годинник. До півночі залишалося п'ять хвилин.
— Подивимося, як опускається куля? Хочу загадати бажання. (Прим. Ред. Новорічна куля на Таймс-сквер (англ. Times Square Ball) — куля часу, розташована на будівлі Уан-Таймс-Сквер у Нью-Йорку. Щороку 31 грудня о 23:59 за місцевим часом куля спускається з 23-метрової висоти спеціальним флагштоком. Нижньої точки куля досягає опівночі, що символізує настання Нового року.)
— Бажання загадують на падаючу зірку. А на Новий рік зазвичай дають обіцянки.
— Мене й куля влаштує.
Ваймак витяг з-під подушки пульт і ввімкнув телевізор. Кімната наповнилася музикою та жвавим шумом. Камери пливли над багатолюдною площею, на сцені виступав оркестр. Ніл пошукав у натовпі обличчя товаришів по команді. Знав, що не побачить і все одно вдивлявся.
Він кинув погляд на мобільник: значок батареї блимав, сигналізуючи, що телефон ось-ось сяде. Попри це, Ніл все ж таки відкрив папку з повідомленнями. Читати їх він не став — не було часу, та й заряду майже не лишилося. Натомість він встиг написати коротке «З Новим роком» та створити групове розсилання для Лисів. Бетсі говорила, що в Ендрю відібрали телефон до закінчення реабілітації, проте Ніл все-таки додав його номер до списку розсилки й натиснув кнопку «надіслати».
Відповіді посипалися майже одразу. До того часу, як на екрані телевізора з'явився відлік останніх секунд року, що минає, і блискуча куля почала плавно повзти вниз по флагштоку, Ніл вже отримав привітання від усієї команди. Більшість есемесок були набрані великими літерами й містили велику кількість знаків оклику. І хоча на Різдво Ніл не відповів на жодне повідомлення, зараз Лиси явно зраділи тому, що він вийшов на зв'язок. Він став членом їхньої сім'ї, а вони — його сім'єю. Це коштувало всіх порізів, ударів та болю.
Куля опустилася до нижньої точки. Настав січень. Новий рік. Залишалося два дні до повернення Ендрю, одинадцять днів до першої гри чемпіонату та чотири місяці до фіналу.
Зустріч із «Лисами» на полі цієї весни стане останньою помилкою Ріко.