Мертвонароджене

Кого Він хоче погубити, того позбавляє розуму

 Поодинокі пластівці снігу, повільно кружляючи в повітрі, лягають на його губи й миттєво тануть. Він ледве розгинає пальці та дивиться на те, як, зробивши своє найкраще півколо під світлом розбитих фар, чергова сніжинка вибирає місцем своєї загибелі його розкриту долоню. Раніше, зупиняючись під снігом, що лиш починав падати, він милувався неймовірною красою, зараз же дивиться на страшну картину, де біле лягає на плями червоного на його руці, і відчуває лише страх. Страшно більше ніколи не побачити, як м'яке сонячне світло огортає сад, як проміння по одному цілує пелюстки троянд, які посадив тато, ніколи більше не мати змоги вдихнути їхній запах і повернутися в минуле з тим, хто так рано пішов. Страшно більше ніколи не обійняти батька, не зануритись пальцями в його посивіле волосся і не відчути себе у безпеці. Страшно так і не прожити життя з коханим, жодного разу не прокинутися разом, піти, не наситившись його «люблю», коли після кожного його освідчення в коханні власне серце надувається, мов куля, не вміщаючись усередині. Страх змагається з болем, і ніби саме останній не дозволяє йому відключитися, змушуючи балансувати на межі двох світів і не робити того кроку, який виправдає його страхи. Боляче ворушитися. Голова налита свинцем, повіки прилипають одна до одної, погрожуючи перетворити всю картину його світу на чорну пляму. Він лежить на спині на асфальті, розкинувши руки в боки, не маючи сил навіть підняти їх, і сподівається, що сорочка, яка липне до спини, волога через сніг, а не через кров. Ноги омеги, заплутані у ременях безпеки, все ще в салоні автомобіля, що перекинувся. Він намагається відповзти назад, остерігаючись, що автомобіль вибухне, але боляче настільки сильно, що він кидає цю ідею і продовжує гіпнотизувати поглядом сіре полотно неба, з якого до нього продовжують спускатися сніжинки. Він погано пам'ятає, як усе сталося, але добре пам'ятає, що батько попросив його поїхати на свято раніше, сам обіцяв прибути, щойно закінчить справи. Вони тільки виїхали на головну трасу, коли сталась аварія, і до того, як відключитися, він чув постріли, а у вухах все ще дзвенить звук лобового скла, що тріщить. Крім нього в машині їхали двоє альф, і зараз він прислухається до звуків, все сподівається, що хтось із альф до нього підійде, йому допоможуть, і відганяє геть думки, що всі, крім нього, загинули. Не чути ні сирен машини швидкої допомоги, ні поліції. Відчуття, що жвава у будь-який час доби траса порожня. Ремінь безпеки перетискає стегно, і омега вже змирився з тим фактом, що самостійно йому не вибратися. Як же не хочеться помирати. Адже він ніколи не думав про смерть, не встиг дожити до того самого моменту, коли більшість людей припускає жахливу думку «краще б я помер». Він, навпаки, любить життя, і навіть зараз, лежачи на самоті на асфальті, невідомо з якими травмами, продовжує чіплятися за нього і не хоче думати про гірше. Він зробить боляче своєю смертю батькові та коханому, забере із собою частину їхньої душі, так само, як забрав і тато, коли пішов. Повіки знову важчають, але він щосили намагається тримати їх розплющеними, якщо він вже прийшов до тями, то до останнього не буде повертатися у темряву. Тиша навколо лякає страшніше за дихання смерті на його обличчі. Сніг посилюється, одягає омегу в біле вбрання, і він уже готується прийняти долю, як чує звук шин на асфальті.