Somnium

Chapter 12

Мінхо запускає пальці у волосся, нервово стискає біля коріння і потім відпускає, кладучи зап'ястя на стільницю. Весь він якийсь... не розгублений, ні. Просто ніби сильно напружений десь глибоко всередині. Затиснутий.

Джисонові ірраціонально хочеться взяти його за руку і сказати, що все буде окей.

Або вигнати до чортової матері із квартири.

Джисон поки не визначився, тому мовчить і чекає.

— Та я й не знав, якщо чесно, — Мінхо хмикає, опускаючи задумливий погляд. вниз. — Я приїхав майже навмання. Точніше, викликав таксі, вийшов у кількох
вулицях звідси і почав хитатися в надії, що натраплю на твій будинок.

Джисон трохи хмуриться.

- І ти знайшов.

- Ну, знайшов.
-
Як?

Він робить паузу і невизначеним жестом обводить кімнату.

— Якщо ти не знав адреси? І не бачив раніше мій дім. Адже ти не міг дізнатись його, якщо ніколи тут раніше не був? Чи був?

Мінхо дивиться на нього так, ніби глибоко зачеплений таким низьким припущенням про власну персону.

— Звісно, ​​не був, — відказує він.

Джисон запитально згинає брову.

- І?..

Мінхо зітхає.

— І, — повторює він. — Якщо я спробую пояснити, то ти мені не повіриш.

Джисон хмикає, піднімаючи куточок губ.

- А ти ризикни. Не хвилюйся, ти нічого не втрачаєш: я і без того хочу викинути тебе до чортової матері звідси.

Погляд у Мінхо стає спочатку страшно незадоволений, а потім засуджений-засуджений.

Він відпиває трохи чаю (вшивий аристократ, внутрішньо завиває Джисон, навіть із чашки зі сколами п'є, як із дорогого сервізу) і бере ще кілька секунд паузи, щоб зібратися.

— Я був певен, що упізнаю місце, коли прийду сюди. Я не знаю, як це краще сказати, але... Я бачив його, але не тому, що колись тут був. І ні, я ніколи не переслідував тебе, ну крім того шляху від магазину, і я справді вперше зустрів тебе позавчора ввечері. Але цей будинок... - він обводить поглядом
заставлену різноманітним мотлохом кухню. — Цей будинок я представляв у своїй голові. Він трохи відрізняється від того, що я вигадував, але загальні деталі
вгадуються.