Поклик пітьми

Розділ 7

Кіра

Я знову тут: у пітьмі. Цього разу у цьому місці тихіше та затишніше. Як добре, коли нікого немає: ніхто не гриматиме на тебе за порушення порад.

- Ой, що це? - викрикнула я. І лиш зараз стало зрозуміло – це Ян розповідає мені в реальності про наші пригоди на одне місце, які ми дивом завжди знаходили.
Так. Я тут, щоб тренуватися. Тож треба зосередитися на пітьмі. Я уявляю немов це частина мене, стрічки темряви протікають моїми жилами, лишаючи легеньке поколювання після себе. Роблю невеликі за амплітудою коливання пальців, щоб підманити до себе пустку. Опустивши погляд на кисті, я бачу як темні з легким мерехтінням стрічки поволі обплітають мою руки, тягнучись вгору до плеча. Відчуття ніби на мені рукавичка з ніжної, бархатної тканини. Коли стрічки почали підповзати до шиї, я направила їх у проміжок між своїми руками, щоб спробувати створити сферу. Вони послухалися мене: поволі формуючи сферу, до якої постійно додавалися ще стрічки енергії. Коли щільний клубочок було утворено, я вирішала спробувати обережно його збільшити. Доки куля між моїми руками збільшувалась, щось змінилося: я вже не була одна. Про це повідомив легкий протяг, що навідується лише з певними особами. Ці створіння – моя мати, тітки Гвенівер та Мара. Коли я обернулась, щоб привітатися, до мене долинув м'який холодний голос:

- Здрастуй, дорога племіннице. Можна ж тебе так називати?

Ця фраза збила мене з пантелику: так до мене зверталася тільки тітка Гвенівер. Але її голос інакший: живіший, якщо так можна сказати. І тут я допетрала що до чого: це має бути істота схожа на мою рідню, отже це Мара. Голос подібний до того, що я ще тиждень тому вперше почула.

- Це ти – Мара, і ти третя сестра, - твердо сказала я. У відповідь почувся лише химерний сміх, від якого кістки пробирає жахливим холодом.

- Кіро, та ти у нас розумниця! Буду відверта: ти мене здивувала, я не очікувала таких розумових здібностей від тебе. Але всі помиляються, тож забудьмо, - мовила до мене Мара. Я не могла відвести від неї погляд: її шкіра була холодного сірого, мертовного кольору, що в деяких місцях немов розтрощена... коси чорні з легким фіолетовим відтінком,а очі яскраво пурпурного кольору, вони світяться немов з них мають вилетіти зірки.
Доки я розглядала свою тітку, вона плавно, як та гадюка, почала підходити до мене. Вона виглядала, як справжній хижак,  що готується до нападу. Першими на думку спали – відступ та неочікувана атака. Саме тому я почала потихеньку відходити назад, не відводячи погляд від Мари, та поступово збільшувати силову сферу. Коли вона була менше ніж за метр від мене, я направила згусток енергії в обличчя істоти. Куля врізалась у неї, а Мара почала кричати настільки голосно, що мені здалося ніби їй вилили кислоту на обличчя. Доки я стояла, споглядаючи за цим жахіттям, до мене підпливли стрічки темряви. Вони щільно огорнули моє тіло, а далі ...
Далі я розплющила очі. Наді мною нависла голова Яна, що мав стурбований вигляд.

- Гей, монстрику, ти як?

- Я жива, але там стільки всього трапилося. Яне, вона там була – Мара прийшла туди. Вона така дивна... Ну і звісно хотіла мене вбити, та я скористалася своїми силами. Правда вона верещали ніби її облили кислотою, хоча це всього лиш пітьма... Дивно. А ще я тебе чула, мені було спокійніше, коли ти говорив, - розповіла хлопцю.

- А як ти звідти вибралась?

- Ем, мене мої сили витягли... - відповіла. Хоч це і дивно, адже мої очікування були такі, що опанування магії буде складнішим, але я щаслива, що жива і зараз сиджу поряд з Яном.

Через хвилин п'ять до кімнати зайшли тітка Гвенівер та тато. Вони мали дивний вигляд, подумала я лиш на одну секунду, а потім сталося це:

- Кіро, от скажи мені на милість. Ти маєш клепку? Невже, не зрозуміло: лізти у пітьму на довго небезпечно! - гримнула на мене з вигляду занепокоєна тітка. Хех, тепер все на своїх місцях, а то я злякалась, що їх підмінили.

- Вас взагалі не турбує як я? Чи не сталося зі мною чогось поганого? Чи я неушкоджена? - театрально промовила я. Ну а що? Могли хоча б поцікавитися, як Ян. Наприклад...

- Добре дорогенька, з тобою все добре? Ти жива, отже нічого катастрофічного не сталося, - сказала тітка.

- Взагалі-то я зустрілася з Марою! Вам не цікаво дізнатися, як я виринула з пітьми? - досить грубо звернулась я до них.

- Стоп. Вона була там? Дитино, ти часом не мариш? Небагато істот твого віку змогли втікти від неї, тож розкажи детальніше, - сідаючи на крісло, сказала моя тітка. Батько все ще стояв коло дверей, спостерігаючи за розмовою.

- Я бавилася темрявою, намагалась хоч трохи опанувати свою магію. Коли  я експериментувала зі створенням сфери-пустки, вона з'явилася. Так нахабно, що жах. Тобі б її манери не припали до душі. Почала говорити, а потім поступово йти на мене. Я, як будь-яка адекватна людина, почала відступати, обережно збільшуючи об'єм сфери. Тож коли вона була десь за метр від мене, я спрямувала свою магію їй в обличчя. Дивно те, що вона верещала так ніби це була не пітьма, а щось дуже їдке. Не знаю... Потім мене підхопила моя магія і виштовхнула у реальність. Якось так, - вдруге розповіла я. Тітка перемінилася на обличчі і промовила одне:

- Йди до себе в кімнату. Яне, ти з нею. Ляжте поспіть, за декілька годин я вас розбуджу, - підіймаючи нас на ноги, говорила вона. Далі просто вивела за двері й зачинила їх на ключ. Це максимально дивна поведінка... Я хотіла щось сказати, та Ян приклав палець до вуст,  таким чином кажучи: "тихо". А далі показав на двері.
З-за них ми почули пару фраз тітки Гвенівер:

- Трясця, що робити? Цього не мало статися, вона не може мати ці сили... Але що це тоді...

Далі було чутно лише кроки людини, що точно відчуває страх. Але чому?..