Сніжні танці

Колода

Холодний зимовий і невдалий ранок. Вітер бʼється у вікна,за якими тепло і затишно. Люди пʼють теплу ранкову каву або чай,поки на вулиці ще темно і здається холодніше ніж в Антарктиді. Вони гріються під теплою ковдрою,або в ніжних обіймах,через що тепло одразу розливається по тілу.
Але ранок в Хан Джісона не такий атмосферний і романтичний.
Він проспав і будильник йому не допоміг,хоча той дзвонив декілька разів,впав з ліжка,через що і прокинувся. Забігши у ванну, юнак залазить у душ,але вода,як на зло, тільки холодна,тож він швидко і незадоволено приймає душ і вибігає на кухню,при цьому трохи послизнувшись і видавши за цей час вже всі лайливі слова, які тільки знає. Він бігає кухнею,ставлячи каву на плиту,разом з хлібом на пательні для тостів. Він повертається в холодильник шукаючи ковбасу,і вже радісно знаходить її і тільки-но повертається,як кава вже на пів кухні бурлить. Він виливає її у чашку і перевертає хліб,який трохи підгорів.Мда,ранок точно невдалий.
Волосся юнака ще вологе після душу,він в домашньому одягу і навіть не поснідав ще,а вже запізнюється.
Ах так,він запізнюється на перше пробне заняття по танцям.
Це його мрія з дитинства. Він завжди полюбляв музику,відчувати ритм і насолоджуватися танцями,він завжди дивився з відкритим ротом на людей на вулицях,що танцюють. Але його мрію і бажання не підтримувалися в сімʼї,мама просто казала,що він повинен вчитися на перекладача,а батько казав,що це не чоловіче діло,і якщо його син танцюватиме,то це означає,що він гей,хлюпік і все що завгодно,але тільки не нормальний хлопець.
Джісону було образливо,що батьки його не підтримують,але він не здавався. Він вмикав музику в навушниках і рухався так,як міг,як колись бачив. Чи виходило в нього?Точні ні. Він як колода,ні плавності в рухах,не чіткості,ні ритму. Хоча звідки йому навчитися,якщо нема ні підтримки,ні досвіду? І йому це набридло,він вирішив керувати своїм життям сам,не слухаючи батьків і їхні дурні стереотипи,які тільки те і роблять,що псують його життя і мрії.
Він вже давно не ходить в університет,називаючи це марною тратою часу,хоча перший рік ходив,і він знає мову ще з дитинства,бо його з малого віку вчили і привчали,мов «Виростеш,скажеш дякую»але щось він виріс,а бажання сказати це так і не з'явилось.
Тож хлопець бігає по квартирі,однією рукою натягуючи штани,а іншою витираючи волосся рушником він заходить у коридор,і поки в нього досі рушник на голові,він взувається,волосся майже сухе,тож він накидає куртку і шарф,який йому колись подарувала мама,а зверху вдягає шапку.
Всі ми в дитинстві не хотіли носити всі ці шарфи,шапки,казали,що це «не модно» та ще щось,але знаєте,коли стаєш дорослим,не хочеться хворіти,а тим паче купляти на свої гроші ліки,потім лежати помирати,ні ні ні,краще вже одягнути дурну шапку.