Від імені Владислава Михальчука
...
Самотня прогулянка в ночі і німі розмови з сигаретою мають домогти мені. Мені це потрібно. Необхідно. Дим летить у повітря, кудись далеко, за межі зримого, і я хочу разом із ним змішатися з навколишнім середовищем, стати легким, мов пір'їна і ринути в невідоме. В забуття.
Не міг зрозуміти чому він на мене так дивиться своїми зацікавленими оченятами.
Що шукав своїм поглядом? Хотів зазирнути в душу?
Вдалий план.. Здається, що з кожною новою сигаретою в руках стає краще, а разом із старою я ніби викидаю всі переживання та гріхи. Вона зцілює, дає надію на хороше життя в майбутньому.
Згадую твоє усміхнене обличчя, яким ти споглядав на мене під час концертів. Радісне, мов сонечко зрання в теплий літній день.
А чи зараз воно таке?
Я досі прокручую в голові те, що ти сказав мені два дні тому, після виступу...
...
— Влад, відійдемо на пару хвилинок? - ти нервував, це було видно.
Можливо, щось сталось?
— Так - ти відвів мене в якийсь темний куток за будинком. Вбити мене там хочеш чи що? Хах.
— Слухай, я, - ти замовк, напевно, підбираючи слова, сперся спиною в недбалу цегляну стіну. Я сперся в стіну навпроти, наплювавши на білу сорочку.
Ти нервово перебираєш пальці.
Невже щось серйозне?
— Я люблю тебе - тихим відлунням пройшло в голові.
Ти щось там пояснював — казав, начебто, що не знаєш, що з цим робити й балабонив про вічні думки про мене.
Я й сам не знаю що робити.
— Мені потрібно подумати - відрізав я і повернувся назад до хлопців.
Ти зі мною не пішов, але незабаром появився в полі зору. Я тоді був наче в тумані.
...
Я докурив останню сигарету і разом з пачкою викинув її в смітник. Що ж, я прийшов саме туди, де ти розповів про свої почуття до мене.
Іронія долі.
Зайшовши за той самий темний куток, я протер очі, витягнув з кишені телефон, увімкнув, знайшов твій номер і, не довго думаючи подзвонив. Кожен гудок здавався вічністю, але незабаром трубку підняли.
— Ти щось хотів? - і не привітався навіть. Випалив, так сухо.
— Я дав тобі обіцянку подумати про те, що ти сказав після концерту, - дивлячись вниз, внікуди, я думав що буду казати далі, - чекаю тебе на тому ж місці.
Я скинув виклик.
Пройшло не так багато часу після розмови по телефону і ось ти переді мною.
— Ну, яка твоя відповідь? - ти дістаєш з кишені пачку цигарок, запальничку і незабаром видихаєш сірий клубок диму.
— Я не проти - ти, здається, подавився димом - все добре?
—Так, просто я не очікував такої відповіді - прокашлявшись відпов ти і незабаром запитав - то ми зустрічаємось?
— Здається, так - на твоєму личку зацвіла посмішка, наче троянда під світлом місяця. Я теж мимоволі усміхнувся.
Тліюча сигарета, яка була в твоїх руках, уже затушена об цегляну стіну і лежить десь на землі. Ти обійняв мене, а я тебе.
— Не проти зайти до мене на чай? - ти перебив глуху тишу своїм солодким голосом.
— Зараз? - уточнив я і у відповідь почув тихе угукання - пішли
Ми вийшли з темного кутка, тримаючись за руки. Йшли та говорили про все, що не встигли й про те що будемо далі.
