Від імені Владислава Михальчука
...
Ми познайомились з ним у вагоні метро і я пам'ятаю той день, ніби від був учора.
...
Тоді було людно і я ледь впхався в той клятий вагон. Все просочилось потом і бути там було неможливо, але маємо, що маємо. Я стояв поряд з ним, а він дивився в телефон, ігноруючи цей світ.
Коли людей значно побільшало мені довелось стати поближче, але врешті-решт хтось штовхнув мене в його бік. Я ледь втримався, щоб не впасти прямо на нього. Здається, моє тихе "вибачте" він не почув. Ми стояли зовсім близько, повернутись я не міг і довелось так стояти три зупинки.
Довгоочікувана станція "Хрещатик", я нарешті зміг вилізти з вагону і вдихнути свіжого повітря. Я виходжу з метро і помічаю його. Наші погляди зустрілись і я відчуваю, що не просто так нас "звела доля".
— Привіт. Цейво, вибач за те що наскочив на тебе в вагоні, я нечайно - пробелькотів я, підійшовши до нього.
— Привіт. Нічого, там ж стільки народу було, з ким не буває - легка посмішка на його лиці зробила день ясніше.
— Не проти зайти в кафе на чашку кави за мій рахунок? - щоб хоч якось компенсувати те, що сталося в метро, запропонував я.
— Ну, не проти - відповів він, поправляючи каштанове волосся - я Міша, до речі.
— Я Влад.
...
Через пару хвилин ми стояли біля того кафе і вже попивали каву, говорячи про щось незначне. Я витягнув з кишені пачку цигарок і тільки тоді, коли сигарета була в руці я згадав, що не маю чим запалити.
— Чуєш, Міш, маєш чим запалити?
— Маю - він витягнув запальничку і заодно собі сигарету. Взявши її між зуби, Міша нахилився ближче до мене і підпалив одразу дві цигарки.
— Дякую - видихаючи дим, я ненароком задумався нащо він це зробив, але відразу відкинув це на потім.
— У тебе гетерохромія? - спитав він, пильно дивлячись в мої очі.
Я кивкув, затягуючись.
— Красиво.
Ми ще довго говорили на різні теми, курили й ділилися таємницями. Непомітно підкрався вечір і нам довелось розійтись по домівках.
От я уже удома, сиджу на ліжку, п'ю чай і згадую, що не взяв у того хлопця телефон. Це крах всіх моїх планів на майбутнє, але буду сподіватись, що ми ще зустрінемось в метро.
...
На наступний день я знову припхався в метро з надією, що ми зустрінемось там. Я зайшов в вагон і не одразу, але помітив його, від вчорашнього дня нічого не змінилось. Я став біля Міші і тихо привітався, та саме в цей момент купка людей забігає в вагон і мене, як тоді, пихають на нього.
— Чорт - ненароком вилетіло з рота, коли я впав на Мішу, а він, напевне, ледь встояв на ногах, тримаючись за перила.
— Слухай, я все розумію, але досить на мене падати, як тільки побачиш - жартома сказав він, поки я встановлював дистанцію.
— Я не - хотів сказати, що не навмисно, але мене перебили.
— Та я жартую - він тихо всміхнувся і я теж не втримав посмішки.
Невдовзі ми вийшли з метро і пішли гуляти по Хрещатику. Він позичив мені сигарети, бо свої я забув дома. Цей Міша просто скарб, на який я буквально впав.
Сподіваюсь цього разу я не забуду взяти в нього номер телефону...
