Royal Bood

Розділ 1: Хлопчисько

Король говорить.

З відвертою байдужістю та вогкістю в очах. Його мова переривається нерішучими та короткими відповідями головного казначея, що стоїть у центрі
залу із прибраними за спину руками. Слуги туляться по кутках кімнати, у думках благаючи Всевишні сили позбавити їх від гніву молодого правителя.

Серед них ховається чорна маківка і чийсь полохливий погляд.

Палац Його Величності зсередини здається величезним, і кожна його деталь мимоволі чіпляє увагу юнака, змушуючи озиратися на всі боки. Йому варто бути обережнішими. Прислузі наказано стояти біля стіни, чекаючи наказів, і поруч із їх нерухомими фігурами помітний будь-який жест і поворот голови.

- Король Хван, дозвольте помітити, - знову лунає нервовий голос королівського радника. - Для знаті таке рішення буде незрозумілим.

- Мені варто перед ними порозумітися? – Монарх відкидається на спинку трону.
Його обличчя зберігає незворушний вираз, навіть у лавах слуг відчувається напруга, що охопила всіх. Хван Хьонджин, єдиний спадкоємець померлого Короля, був коронований лише минулого року, проте встиг заробити собі репутацію суворого та холоднокровного правителя.

Слуга здригається від чужого дотику і різко обертається. Розе
тягне його за руку за іншими. Мабуть, він знову пропустив усі вказівки старших повз вуха. Втупившись собі під ноги, юнак губиться в загальному потоці, щоб прослизнути повз варту біля дверей.

- Ти хто такий? Ти не з слуг палацу.

Грубою хваткою його витягають із натовпу. Серце збивається з ритму та мчить геть на всіх парах. Слуга ж залишається на місці і не наважується навіть
підняти голови. По шкірі ковзає неприємний холодок.

- Що таке, Джехьон?

Метушня і шум біля дверей змушує Короля обернутися. Його крижаний погляд натикається на порушника порядку і голками пронизує наскрізь. Юнака штовхають до центру зали, репрезентувавши винну Його Величності.

- Твоє ім'я? – Хван не витрачає на слугу зайвих слів. Лише оглядає його уважно, трохи подавшись уперед.

- Ян Чонін, Ваша Величність, - несміливо видихає юнак і відчуває на собі десяток липких поглядів. Найбільше його непокоїть той, що навпроти. Карі
зіниці монарха здаються все темнішими і нагадують про колір мокрого каменю. Такі закладені у фортеці, що оточувала королівський палац. З таких зроблено могильні плити, але Чоніну навіть хисткий дерев'яний хрест на краю цвинтаря не світить.

Король швидко втрачає свій інтерес і нудним тоном звертається до прислуг:

- Хто привів цього хлопця до замку без мого відома?

Шепіт проноситься їх неспокійними рядами, і Ян всіма силами намагається не обертатися. Йому не можна нічим видавати Розе, інакше виженуть їх обох і це у кращому випадку. Служниця і так проявила до нього доброту. Однієї ночі під теплим дахом йому буде достатньо.

Дівчина мнеться на місці, ховаючись серед інших. Чекаючи на визнання, Його Величність тільки мовчить, і мовчання його повільно роз'їдає кам'яні стіни. Слуги передивляються, зустрічаючи один одного наляканими лицями. Розе вже збирається зробити крок, але чоловік з проступаючою сивиною, її випереджає.

- Я, - хрипко відгукується він, і гомін за його спиною припиняється. - Прошу вибачення, Королю Хван. Зустрів сироту на базарі і не зміг залишити. Робочі ж руки завжди потрібні.

Погляд монарха знову чіпляється за Чоніна, і тепер у ньому прозирається недовіра. Слуга на вигляд худий і тендітний. Від такого в господарстві і справді мало користі.

- І що тепер? Усіх підряд тягнути до палацу? - Куточок губ Хвана
піднімається в легке глузування. Денне світло точить його вилиці наче лезо меча. - Може, ще й ворота відчинимо навстіж, перестанемо двері замикати?

- Я не... - Старий слуга приречено схиляє голову. - Не подумав, Ваша Величність.

Яну не зовсім ясно, чому той за нього заступається або захищає Розе. Решту придворних йому так і не вдалося впізнати. Пальці пробиває дрібне тремтіння, коли увага Короля вкотре повертається до нього. В тиші Чонін чує лише власне рване дихання.

Він настільки губиться у власних страхах, що не відразу розуміє –
Його Величність чекає на відповідь.

- Не смію розраховувати на вашу милість, - лепече слуга, не знаючи, як підібрати відповідні слова. Раніше йому не доводилося розмовляти з аристократами і тим більше з монархами. Втім, втрачати йому вже нічого, тому він випалює слідом: - Але присягаюся вірно служити Королеві, якщо ви дозволите мені залишитися.

Дихання спирає, мотузка вже затягується на його тонкій шиї, і це відчуття надто яскраве. Ян боїться зустрічатися з чужим поглядом, хай і дивиться спідлоба на Його Величність, готуючись ухвалити свій вирок.

Коротким жестом руки монарх подає варті знак, і Чонін поняття не має, що це означає.