метелики в животі

Хоча іноді мене все ж покидає страх. Тоді з'являється надія.

Схоже, ігнорувати друзів було поганою ідеєю. Але й сил на спілкування з ними не було. Після чергового дня в лабораторії, мав бути черговий вечір, коли я, пропустивши вечерю, лягаю спати. Але біля дверей моєї квартири стоїть Чимін. Він піднімає з телефону на мене свої очі, коли я завмираю на передостанній сходинці. Він легенько усміхається. Я не видавлюю з себе гримаси радості. Мовчки проходжу до дверей і відчиняю. Десь між цим чую його тихе "Привіт".

Чимін дивний. Він терпить мою грубість, моє невміння цінувати людей, які дбають про мене. Він повертається після суперечок, не чекаючи, доки я переступлю через власну гордість, аби попросити вибачення. Він не чекає запрошення і приходить, коли вважає за потрібне. Одного разу я його дуже неввічливо прогнав. Але він не покидає мене. Я пробував розірвати зв'язок з ним. Але він прилип до мене, як лайно до підошви. І мені боляче. Це нелогічно, бо боляче має бути Чиміну. Він має хотіти, щоб я зник із його життя. Натомість цього хочу я. Бо я не вмію любити. І я не хочу щоб він страждав поруч зі мною. А він, сука, взяв і прийшов. Знову. 

Я відчиняю двері, пропускаючи його, а він раптом підходить близько-близько і обіймає. Я завмираю, а тоді видихаю. І обіймаю теж. 

{¤▪︎○}/

Чимін приніс піцу, морозиво і змусив мене їсти. Він уважно розглядає мене. Я знаю, Чимін зауважує деталі. Іноді він читає мене, як відкриту книгу.

— Пам'ятаєш, як ми познайомилися?

Киваю. О так, звісно, я пам'ятаю. Це було десь три роки тому, я прийшов на вечірку в честь дня народження свого тоді найкращого друга. Він познайомим мене з Чиміном. У нас якось одразу зав'язалася розмова, ми обмінялися номерами, але так і не писали один одному. Аж якось випадково побачились у сусідніх кріслах у кінотеатрі й після цього Чимін вирішив, що це знак і ми мусимо дружити. 

— Ти тоді так мило ніяковів, коли не міг придумати, про що говорити. І раптом сказав цікавий факт, — трошки усміхається хлопець, — про метеликів у животі. Що це не відчуття закоханості, а тривоги. 

— Ну це дійсно так.

— А як би ти тоді описав почуття закоханості?

Чому він обрав цю тему? Хоча, у мене немає претензій, це непогана тема для розмови.

— Не знаю, мооже, — я задумуюся. Вирішую не ляпати якоїсь фігні просто аби була і кажу правду: — Не знаю.

— Я б сказав, що це метелики. Не обов'язково в животі. Але ти відчуваєш, наче щось всередині таке тендітне та невагоме тріпоче крильцями, змушуючи тебе чуть-чуть злетіти й робить тебе легшим.

— Хм, філософсько, — усміхаюся кутиком губ. 

Я відчуваю це. Відчуваю легкість разом із Чиміном.

{¤▪︎○}/

Ми сидимо на дивані та дивимося фільм. Перший, який нам попався та зацікавив на Netflix. Диван широкий, але ми пліч-о-пліч і накриті пледом. Через якийсь час Чимін кладе голову на моє плече. На вулиці вже ніч, він ж не піде додому. Я думаю про те, що якщо він зараз засне, то на дивані й спатиме. Хоча в мене є і гостьова кімната – але нею ще ніхто так і не користувався. От сьогодні Чимін може в ній спати...

Я звик, що Чимін є у моєму житті. Я люблю проводити з ним час, він найближча людина. Єдина близька людина. 

— Про що знову думаєш? — шепоче Чимін мені біля вуха і, чорт, так, це якось не по-дружньому. З Чиміном не по-дружньому. Завжди так було. Я ніколи не думав про це, але... Повертаю голову в бік Чиміна, ми майже торкаємось носами, він занадто близько, щоб глянути в очі.

— Хто я для тебе?

— Людина.

Сміюся. Він теж. Чимін такий Чимін... Ми повертаємо свою увагу до фільму. Але я все ще чекаю відповідь. Через хвилини дві Чимін говорить:

— Ти віриш у спорідненість душ?

Якийсь він дивний сьогодні.

— Ні, — кажу без краплі сумніву.

— Але я відчуваю метеликів, коли поруч із тобою.

Я завмираю.

...

Спробувати віджартуватися?

— У животі?

— Іноді так. Бо я не хочу втратити тебе.

Я мовчу. Я не знаю, що сказати. Чи закоханий я у Чиміна? Я погано розбираюсь у почуттях. Генетика? Без проблем. Масштабні проблеми людства? Що тут не розуміти? Я? Незрозуміле тіло з матерії. 

 — І ти теж, — зрештою каже Чимін. 

Це він щойно за мене відповів? Зізнався в моїх почуттях? А якщо подумати... 

— О'кей, — кажу.

Раптом Чимін стає, люто дивиться на мене. Я дивуюся. Що не так? Чимін стрімко йде в коридор. Збирається. 

— Ти куди? — прорізаю тривожне мовчання своїм тихим голосом.

— На Кудикину гору, — це останнє, що каже Чимін, перш ніж раптом вийти, грюкнувши дверима. Якось швидко це все відбулося. 

Іти за ним? Чи дотримуватися правила, за яким жив досі, і не робити зайвих дій? Усе якось минеться.