Я розбив кулак об стіну. Я бив доти, доки бажання ридати не минуло. Тепер знову спокійний.
Я не знаю, що відчуваю до Чиміна, але жити без нього неможливо. Я залишуся абсолютно сам. І вб'юся сьогодні ж. Не хочеться завдати болю своєю смертю, але якщо він спершу забуде про мене, цього можна не боятися. Я важко дихаю та сідаю на підлогу біля стіни. Заплющую очі та дихаю.
Не знаю, скільки часу так минає, але я різко встаю. Треба бігти за Чиміном. Я попрошу в нього вибачення.
Беру курточку, гаманець, ключі та телефон. Подзвонити спитати де він? Відчиняю двері, збираючись зробити це вже коли вийду. За дверима стоїть Чимін. Я на мить завмираю, дивлячись на нього, а тоді кидаюся й залізно обнімаю. От чортяка, а я вже так злякався...
Відчуваю, як його рука проводить по моїй спині.
— Все добре, не плач, — чую десь поруч.
Я й не помітив, як сльози почали текти.
— Пішли назад, — каже Чимін, трошки відcуваючи мене від себе. — Ти ж за мною біг? — раптом з долею сумніву питає.
— Чимін, — я наважуюся, не думаючи ні про що, — я люблю тебе.
{¤▪︎○}/
Ми лежимо на моєму ліжку, закутані тим самим пледом, і говоримо. Я й не знав, як мені бракувало цього.
— Я сумував, — раптом кажу те, що й подумав. А справді, це так чудово – казати одразу те, що думаєш. Без страху ляпнути щось. Без страху зустріти засудження.
— Я також. Не зникай так більше. Якщо хочеш закритися від усього світу, роби це разом зі мною, — Чимінова рука між моєю шиєю, а пальця ніжно перебираються волосся. — Я ж не заважаю тобі?
— Угу.
Мені так добре. Хилить у сон, але я не хочу, щоб цей момент закінчувався. Що, як це більше ніколи не повториться?
— Буду до тебе тепер частіше приходити. І на ніч залишатися, — Чимін раптом хитро усміхається. Його друга рука мандрує по моєму тілу від грудей униз. На моє приємне здивування, він вчасно зупиняється, посміюючись. Цікаво, як я виглядав у той момент?
Чимін замріяно дивиться на мене призакритими очима. Я, впевнений, що так само на нього. Я відчуваю тих метеликів, про яких говорив Чимін. У голові немає нав'язливих і заплутаних думок. Я припіднімаю голову та наближаюся ближче. Чимін дивиться на мене, очікуючи. Він знає: я можу діяти несподівано. Але не цього разу.
Я торкаюся Чимінових пухких губ своїми. У думках на мить з'являється думка, що ми як підлітки, а не дорослі. Але ніхто ж не бачить, то чого турбуватися про те, як ми зараз поводимось? Ми задоволені один одним.
{¤▪︎○}/
Я швидко звикаю до поцілунків з Чиміном. До його частої присутності. До наших проведених разом ночей, які відносять у окремий космос, де не існує більше нікого. До сонної моськи зранку. До Чимінового бурмотіння, доки він готує більш вишуканий сніданок, ніж можу я. Чимін змушує мене забути про решту мого життя, про ту сіру та депресивну частину.
Я не вважаю, що раптом став найщасливішою людиною на Землі, але однозначно почуваюся тепер легшим. Може, життя таки вартує спроби?
ВИ ЧИТАЄТЕ
метелики в животі
FanficПро душевні переживання, любов, що рятує, і смерть. А, ну і ще про те, як розпочати апокаліпсис. До Вашої уваги: головний герой - Чон Чонгук. Розповідь ведеться від першої особи. Кінець справедливий, як то кажуть. Тобто, не очікуйте на появу казков...
