метелики в животі

Я хочу жити, але страждання вбивають мене всередині і колись оболонка загине теж

Хосок дзвонить мені вночі і каже швидко покидати місто.

Тесан, раніше неуспішний політик, він же, як виявилося, замовник того проекту, встановив тотальний контроль у державі за допомогою монстрів кілька тижнів тому. Хтось проти - монстр вже тут і цього когось більше нема. Монстри всюди, все чують, все бачать. І всі вони вірні одному - Тесану. Його слово для них незаперечне. Завдяки ним він зміг захопити сусідні землі також і возвеличив себе імператором.

Можна було подумати, що гірше вже не буде. У перші дні на вулицях купами лежали трупи повстальців. Але зараз я розумію, що найгірше ще попереду.

Дзвоню Чиміну. Для мене головне, щоб втік він. Гудок, гудок... Дзвоню ще раз. Не бере. Але Чимін завжди носить телефон біля себе і завжди відповідає мені... Я збираюся. Добре, що мій хлопець живе недалеко. Іду по майже пустих вулицях, люди, які зустрічаються на шляху, налякані та сумні, дехто не дивиться навколо взагалі, занурившись у свої невтішні думки, хтось сахається всього навколо. Транспорт майже ніякий не їздить. Місто ще не оговталося від раптового перевороту.

Чим ближче до Чимінового будинку я підходжу, тим сильна паніка мене охоплює. От зараз я відчуваю мететеликів у животі. Це ті метелики, від яких може скрутити живіт і захотітися блювати. Які опускають на землю. Навіть нижче. Вони наче якір усередині. Мені не подобається те, що я бачу: на вулицях лежать трупи, під ними ще збільшуються калюжі крові. Цих людей було роздерто. Але чому? Вони ж напевно були просто прохожими... Я починаю бігти. Вже бачу двері до Чимінового будинку. Зосереджений на одній меті й не помічаю ні шалено пришвидшеного серцебиття, ні власного уривчастого дихання. Я біжу ще швидше, та раптом чую хрипіння збоку, там, де улюблений Чиміновий магазин. Повертаю голову та зупиняюся.

Якби я слухав новини, то прямо зараз чув би схвильований голос журналістки, яка повідомляє про те, що Тесана роздерли монстри. І що вони тепер непідконтрольні нікому, гасають де захочуть і вбивають.

Але я цього всього не знаю. Через пелену сліз я перестаю бачити, але дивлюся туди, де щойно помітив Чиміна. Я не помічаю, як опиняюся на колінах біля нього. Я впевнений, що тоді, коли я біг, я ще зустрівся поглядом із його, він щось говорив. Але зараз він не рухається, не реагує на мої крики. На його майже відірвану руку, на понівечену шию, обличчя страшно дивитися. Не тому, що я такого не бачив раніше чи бо я дуже вразливий. А тому, що це Чимін. Мої руки в його крові. Я нічого ніколи так не хотів, як зараз того, щоби він був живим, був поруч. Щоби знову усміхався. Щоби цілував, змушував забути про всіх своїх тарганів у голові. Я ридаю так, як не ридав уже давно. Ось, я зізнаюся, це той момент, коли я помер.

Коли я хоч якось звикаю до думки, що Чиміна більше нема, мене накриває безжальне торнадо іншого виду тортурних думок. Це моя вина.

Ця багато тисячна армія монстрів, усі ці монстри... вони ж були людьми. Я намагався не думати про це, але одним із викрадених міг стати й Чимін. Я міг втратити його ще раніше. Якби ж я не брав участі в цьому дебільному проекті... Та це був проект апокаліпсису! Я не знаю, у який саме момент, але я мусив щось зробити. Я мусив це зупинити. Та хоч тоді, коли померла Софі. Чи трохи пізніше. Я міг спробувати. Але чомусь вперто вірив, що в мене нічого не вийде, тому навіть не намагався. Плив за течією.

І скільки померлих тепер? А я живий?

Я як у тумані, не перестаючи варитись у цих думках, заходжу в магазин, шибки якого розбито. Я не задумуюся про те, як беру ніж. У мене немає ні страху, ні надії, тож замахуюсь із усієї сили та встромляю його в шию. Навіть якби це не вбило мене, згодом моє м'ясо точно з'їдає один із монстрів. Або й кілька, цього я не знаю - я ж мертвий.