метелики в животі

Але коли я не в істериці, боюся, що наступного разу імпульсивно вб'юся.

— Ти останнім часом у гарному настрої, Кайто. Щось хороше сталося? — зауважує Хосок.

— Почав зустрічатися з деким, — кажу, не бажаючи заглиблюватися в деталі.

— Мм, це добре.

Ми дивимося на ще одного перевертня, якому ввели вірус, щo мав би змінити його геном. 

— Пульс відсутній, — через кілька хвилин сповіщає хтось.

Ми з Хосоком киваємо головами, задумані. Я здогадуюся, про що він думає. Я вже знаю, що той зараз скаже.

— Людський організм більш передбачуваний, правда ж?

Я мовчу. Це було риторичне питання.

— Спробуємо, угу? — Хосок створює ілюзію, ніби він ще не вирішив. Повертається до мене і плескає долонею по моєму плечі, а тоді йде. 

{¤▪︎○}/

— Чому Кайто? Я в тебе на початку нашої дружби часто питався, а ти так і не відповів. Може зараз розкажеш?

Я допомагаю Чиміну готувати обід у нього на кухні. Сьогодні неділя і ми маємо можливість цілий день провести разом.

— Насправді немає ніякого такого вже великого секрету. Ну ти ж чув моє справжнє ім'я?

Чимін хитає головою, зацікавлено поглядаючи на мене, відвівши погляд від овочів, які нарізав.

— А, ну, я Чонгук. Чон Чонгук. Емм, — вагаюся, як би то правильно висловитися, — я не впевнений, чому, але у якийсь момент, тобто коли мені виповнилося вісімнадцять і я почав жити повністю окремо, мені захотілося ніби як почати спочатку. Тож я придумав собі ім'я. Якоїсь серйозної причини немає. Просто сподобалося, як Кайто звучить.

— Я радий, — через кілька митей мовчання говорить Чимін, — знати твоє офіційне ім'я також. Ти в документах не змінював його, так? 

— Угу, вирішив не запарюватися аж так. У мене немає якоїсь відрази до імені Чонгук, але вже звик бути Кайто.

— Тобто, якщо мені можна називати тебе Чонгуком? — хитро усміхається Чимін, бажаючи бути й у цьому особливим для мене.

Я усміхаюся, але хитаю головою. Я Кайто.

{¤▪︎○}/

Я дивлюся через скло, як за моїм розпорядженням людині вводять вірус. Дещо інакший, не такий, як ми використовували для перевертнів. Цей, окрім іншого, несе частинку перевертенського ДНК. Зараз буде переломний момент. Я спостерігаю: кілька секунд нічого, минає майже хвилина, як тіло раптом неприродньо викручується. Воно збільшується, з'являється шерсть. Набуває потрібну нам форму: великий майже вовк, який може ходити на задніх ногах. Падає на землю, важко дихаючи. Шкіра місцями не виросла, назовні стирчать кістки та м'язи. Тіло не рухається. Я вже знаю, що мені хоче сказати помічник. Перший млинець нанівець.

Хосок сказав не хвилюватися про те, звідки нам привозять перевертнів і людей. Я схиляюсь прислухатися до його порад. 

Люди продовжували вмирати. То перетворення відбувалося не повністю, то вірус убивав людину до того, як будь-що відбулося, то перетворення не зупинялося на потрібній нам формі і створювалась якась купка живих тканин. 

Одного дня під час розглядання ДНК чергового перевертня, до мене доходить, у чому наша проблема: у перевертнів різні гени. Звучить як само собою зрозуміле. Але якщо зануритись у те, як співіснують вовк і людина в одній особі, то стає зрозуміло, що це досить таки складна система залежностей однієї якості від іншої. Ну і ще багато чого випливає, але коротше кажучи, нам не просто потрібне ДНК якогось перевертня. Нам потрібне ідеальне ДНК найкращого представника виду перевертнів. І вже його ми будемо копіювати.

Через два тижні це завдання виконано. Нам привезли декількох перевертнів, цього разу всі вони є сильними та великими. Я вирішую спершу подивитися на їхню поведінку, перевірити їхню витривалість до багатьох чинників. Так залишається один. 

Я дивлюся через скло, як якомусь худому високому хлопцю вводять останній штамп вірусу. Через кілька секунд тіло починає рости. Вже через хвилину я дивлюся на монстра. Він спокійний, його стан стабільний.

Залишається таким і через тиждень.

{¤▪︎○}/
Я розумію, що щось відбувається, коли зранку по всіх новинах говорять про одне: перевертні нападають на людей. Потім на роботі я помічаю, що деяких монстрів нема. А тоді Хосок каже:

— Ми чудово попрацювали, скоро цей проект можна вважати закінченим. І в дедлайн вклалися. Ти молодець, Кайто! — кладе руку мені до плече і виглядає справді всі задоволений. Але не я.

— Ми ще не закінчили. Я ж казав, ота частинка ДНК перевертня – невідомо, як вона діятиме з часом. Ти вже випустив їх? Тих монстрів, що по новинах говорять. Хосок, — я роблю глибокий вдих, — я не знаю, для чого це все, але якщо ми зараз не почекаємо, то можуть статися і ле гірші речі.

Хосок забирає руку з мого плеча і дивиться з розумінням. Я очікую, що він зараз скаже щось типу "Так, дійсно, ти правий". Але:

— Я знаю. Але ми нічого не можемо зробити. Тепер потрібно лише спостерігати. І... Будемо на зв'язку, раптом що, — він усміхається в кінці, але виглядає це сумно. Хосок хоче попередити про щось, але не може. Він ж надзвичайно розумний – я припускаю, що щось може статися, а він знає, що саме. Чорт, та що ж твориться. Ми ж у вільній державі?! У нас є права, свободи, в кінці кінців. Що Хосок приховує? І чому... я роблю вигляд перед самим собою, що не знаю. Наче я все ще вірю, що тут може бути справедливість.