- Синку, одягайся... а, ти вже, - УПА помітив, що вже одягнений і взутий УНА-УНСО стояв біля дверей. - Підемо. Україно, з тобою ЗСУ посидить.
- Я теж хочу! - пискнув Україна.
- Що хочеш? Тебе в інтернат не візьмуть. Таких, як ти, взагалі не беруть у подібні заклади, - запевнив УПА. - А ось чи візьмуть тебе, синку, зараз і перевіримо. Підемо.
УПА із самісінького початку, щойно Україна з'явився в його житті, провів чітку межу між своїм рідним сином і Україною. Син - це спадкоємець, це той, хто продовжить його діло і його святий обов'язок, якщо щось скоїться з самим УПА. Україна ж був причиною того, чому цей святий обов'язок існував. Україна для УПА не був сином - був чимось більшим. Був скарбом, був найціннішим, що є в світі, і що УПА має захищати ціною свого життя - бо батька України він не зміг захистити і, якщо вже на те пішло, досі про це шкодує.
УПА посадив УНА-УНСО в машину і вирушив за місто. Інтернат був розташований в історичному будинку, який прикрашав пейзаж навколо своєю давньою архитектурою.
УНА-УНСО за той день відвідав декількох лікарів, які мали перевірити його фізичний і інтелектуальний розвиток. Висновок був непоганий - інтелект в нормі, фізичний стан дещо вище за норму - тож УНА-УНСО того ж дня був прийнятий в лави учнів інтернату.
- Ми надішлемо вам листа, коли збирати речі. Там будуть всі подробиці, що треба для заселення, а також дата і адреса, коли і куди прибуде наш транспорт.
- Я б його відвіз сам.
- Це порядок такий. Ви ж розумієте, ви теж військовий.
- Маєте рацію.
- Приємно знати, що діти продовжують діло своїх батьків, - директор посміхнувся. - До побачення, хлопче. Зустрінемось восені.
- До побачення, - відповів УНА-УНСО і вийшов разом з УПА.
***
Тим часом ЗСУ бавився з Україною. Кидав вгору, щоб потім відразу спіймати на руки. Україна весело пищав і просив "Ще, ще!"... доки не опинився на люстрі.
Надто високо, щоб ЗСУ зміг його дістати з підлоги, не кажучи вже про те, що потрібно було знімати дитину з люстри максимально обережно. ЗСУ б не пробачив собі, якщо б Україна, маленький, крихкий, переламав собі кісточки або взагалі розбився вщент.
- Тримайся! Зараз зніму! Тримайся міцніше, тільки не за лампочку!
Україна, щиро не розуміючи, чому зазвичай суворий і байдужий ЗСУ так розпанікувався, вчіпився в люстру і, поки ЗСУ тягнув зі своєї квартири драбину, лише щось наспівував собі під ніс і баламкав ніжками.
Коли УПА і УНА-УНСО зайшли, вони зустріли таку картину - ЗСУ на драбині тягне руки до України, який, здається, зовсім не хоче назад на підлогу і верещить.
- УПА, допоможи! Я тут ледь не всрався зі страху, а він ще й злазити не хоче!
- Україно, злізай. Будь ласка. Я тебе прошу.
- Не хочу! Тут тепло і файно!
- На люстрі немає нічого файного. На люстрі не зможеш погратись улюбленими іграшками, поїсти улюблену їжу, і ніколи більше в житті не приймеш ванну з бульбашками... тому, будь ласка, злізай.
***
І ось він - перший день України в школі. УПА обирав таку, щоб була достатньо близько до їхнього дому, але при цьому не з найгірших у Львові. Він привіз Україну, потріпав по голові і наказав поводитись чемно і добре слухати вчителів.
- Як тебе звуть? - спитала дівчинка, що стояла поряд з Україною.
Україна пам'ятав, що треба називати своє людське ім'я - і ніяк інакше.
- Богдан Білик, - відповів він.
- Йой, як офіційно! - відповів низенький і худорлявенький, але активний хлопчик, що більше нагадував садочкову дитину, ніж школяра. - Я Андрій, а це - Яна.
- Дуже приємно, - додала Яна. - У тебе такий батько класний...
- І машина у нього крутезна! - вигукнув Андрій.
- Тарас не мій батько. Я сирота, а Тарас - мій опікун.
- Серйозно? Ти не соромишся цього? - здивувався якийсь підліток ззаду. - Якщо б мені сказали, що я прийомний, я б розчарувався у цьому житті...
- А що тут соромитись? - щиро відповів Україна. - Якщо він взяв мене під опіку, значить я йому сподобався. Сиріт багато, а він прихистив саме мене, хіба не круто?
- Справедливо, - збентежено вимовив підліток і замовчав.
