My Personal Sun. ~ Михайло Мудрик

Two ~ Mykhailo

— Ти вже ознайомився тут зі всім, Мишко? — запитав мене наш класний керівник, коли закінчився урок.

— Так, дякую — я посміхнувся йому. — Насправді, я трохи пам'ятаю школу, тому що вчився тут до п'ятого класу перед тим, як переїхати.

— Розумію. Ну що ж, тоді думаю, ти впораєшся далі. Якщо що, завжди підходь та питай — він поплескав мене по плечу перед тим, як піти.

Я вийшов слідом за ним прямуючи до столової, де на мене вже чекали друзі. Чесно, в цій школі мало що змінилося. Ті ж самі вчителі, ті ж самі класи, та ж саме повітря. Я сумував за цим. Відколи мої батьки розлучилися, я поїхав жити з мамою у Рівному, але тепер мені вісімнадцять, тож я вирішив переїхати назад до Києва, до тата, щоб закінчити тут школу. Це завжди було моє місто яке я кохатиму найбільше саме тому, що провів тут своє дитинство. Тут я мав найближчих друзів та кожен мій день був щасливим. Тут я не мав проблем та завжди посміхався, за що всі мене обожнювали. Тут я міг бути собою.

Як тільки я зайшов до приміщення я побачив, як Макс до мене помахав та я попрямував до їхнього столика, відкриваючи пляшку з водою. Але як тільки я зробив крок я відчув, як врізався в когось. Опустивши очі, я побачив дівчину трохи нижчу за мене, яка схопилася за свою футболку, побачивши на ній пляму.

— Що ти робиш?! — обурилася вона, піднявши голову та подивившись в мої очі.

Я відчув, як навкруги все начебто затихло та її очі були єдиною річчю, на яку я звертав увагу. Щось було в тих очах, що змусило мене поринути в транс та забути про людей навколо. Я її не пам'ятаю, але вона не виглядає старшою за мене. Можливо, вона навчається в паралельному класі?

— Пробач, я мав бути уважнішим — я порушив тишу.

— Це точно — буркнула вона, опускаючи голову.

— В мене є чиста футболка, хочеш я тобі дам? — я почав лізти в рюкзак, але її слова мене зупинили.

— Ні, забудь. Просто... Забудь про це. Все в порядку. Це ж просто вода, вона висохне — вона намагалася звучати мило але я чув, що її це роздратувало.

Вона знову подивилася мені в очі та я не міг зрозуміти, що мене в ній так зацікавило. Але це так. Та я маю дізнатися більше про неї.

— Мені шкода, правда — сказав я.

Та вона просто пішла, не сказавши ні слова. Я дивився, як вона підходила до столу та сіла поряд із подругою, тож я теж сів біля друзів.