Sorry for taking so long

Part 3. Одна кімната на двох.

   «- Так не віддаляйся, будь навпаки ще ближче, - посміхнувся Хван.»

Але як, Джисон для Мінхо просто друг, та й не уявляє він свої стосунки з чоловіком. З Джисоном Мінхо приємно спілкуватися, у них багато спільного та хоч та любов до аніме, це і зблизило їх.

Хлопець лежав на диванчику у вітальні і розмірковував над словами Хьонджина.

Із думок його вирвав дзвінок в двері. Мінхо вже знав хто стоїть за ними, адже лише ця людина ніколи не телефонувала перед тим як прийти до нього. Для нього дім Мінхо був другим домом.

      - Мені здається, що ти скоро тут будеш жити, - відчинив двері і покрокував назад на диван Мінхо.
       - Вибач, якщо завдаю незручностей, - винувато посміхнувся Хан. - Але вдома мені самому нудно.

         Джисон жив сам. Ні собаки ні котів у нього не було, та і не хотів він їх заводити, адже йому вистачало котиків Мінхо.

       - То чому ти не ходиш до когось іншого? - випалив Мінхо. - Не подумай, я не проти що ти ходиш до мене, але ти постійно проводиш свій вільний час зі мною.
        - Тому що з тобою мені цікавіше, - завалився на той же диван Джисон и поклав свою голову на ноги старшого.

        Джисон часто так робив, але зараз Мінхо не зручно, знаючи що той закоханий у нього.

         - Гаразд. Тоді відпочивай, а я піду зберу речі, - почав вставати Мінхо, але у нього нічого не вийшло.
          - Хьон, ну посиди так ще трішки, мені так зручно, - усміхнувся Хан.
          - Давай пізніше, мені справді потрібно зібрати речі, не хочу дуже рано вставати збирати, - все ж встав з дивану Мінхо і попрямував в свою кімнату. Він не хотів ображати Хана, але і він сам ще не може змиритись з такою новиною.

         Ввечері хлопці знов вибирали фільм. Джисон відчував що з старшим щось не так, адже вони завжди лежали дуже близько один до одного, багато розмовляли, а зараз Мінхо ніби язик проковтнув та ще й ліг на самому краї ліжка. Але що саме з ним не так він навіть і не здогадувався. Під кінець фільму Джисон заснув, а Мінхо ще довго крутився не виринаючи зі своїх думок.

        Мінхо проснувся ніби розбитим. Мішки під очима, сонливий вигляд. Він заснув під самий ранок, зовсім не виспавшись.

       - Хьон, фігово виглядаєш, - здивовано глянув на нього Хан.
       - Я пізно заснув, - позіхаючи сказав старший.
        - Вибач, я тобі заважав? - винувато глянув Хан.
         - Ні, багато думав, - встав з ліжка Мінхо і попрямував в сторону ванної кімнати. Джисон лише проводив його поглядом.
       
          Тепер і Джисона не покидають думки про що так думав Мінхо, що так пізно заснув. Із памʼяті Хана такого ще не було.

          Взявши дорожну сумку хлопці виїхали з паркування і поїхали до будинку Хана, щоб той забрав свою сумку, адже до Мінхо він її не взяв.

          Компанія зустрілась біля заправки на виїзді з міста. У них були два автомобіля, Мінхо і Чанбіна. Хьонджин попросив Джисона, щоб той пересів до Чанбіна, під приводом, що їм з Мінхо, Феліксом і Синміном потрібно обговорити щось в край важливе. Джисон і не заперечував, спокійно пересівши.Розібравшись хто з ким буде їхати, хлопці вирушили в дорогу.  Їхати їм було близько 3 годин, тому за кермо сів Хьонджин, тому що бачив що Мінхо не виспаний.

      - А цього разу чому не виспався? - пильнував за дорогою Хьонджин.
      - Хан не давав тобі спати всю ніч? - з єхидною посмішкою запитав Синмін.
       - Та нічого у нас з ним немає, ми просто друзі, - гаркнув Мінхо і відвернувся до вікна.
        - Шкода, а от мені дехто не давав спати, - глянув у лобове скло на Синміна Хьонджин. Той лише закотив очі.
         - Не зрозумів, - обурився Фелікс. - І чому я цього не знаю?
          - Та годі тобі, наче ти нам розказав про свої стосунки з Чанбіном, - глянув на нього Синмін.
          - Ні, ми хотіли розповісти вам на відпочинку, - пояснив Фелікс.
          - От і ми тоді ж хотіли розповісти, - посміхнувся Хьонджин.
           - Так, але дехто не вміє тримати свій язик за зубами, - дещо грубо сказав Синмін.

        Хлопці всю дорогу обговорювали хто кому чого не розказав. А Мінхо і радий був, що про нього забули і більше не підіймали хлилюючу його тему.

         Дорога промайнула швидко. Доїхавши до будинку хлопці лише повідкривали роти, як де там було гарно. Високий, деревʼяний двоповерховий будинок на краю озера. Ну хіба ж не мрія тут відпочити.

       - Ну що, як вам? - посміхаючись запитав Бан Чан друзів.
        - Хьон, це неймовірно, - усмішка не покидала обличчя Чоніна. - Чому ми раніше сюди не приїздили?
        - Бо раніше цей будинок не належав моїй сімʼї. Бабуся з дідусем нещодавно його купили, - виймаючи сумки з багажника сказав Бан Чан. - То що, хто з ким буде заселятись?
- Я думаю тут і так зрозуміло, - проговорив Хьонджин і загадково посміхнувся. - Я з Синміном, здогадаюсь що Фелікс з Чанбіном.
- Вірно здогадався, - взяв свою сумку на плече Чанбін.
- Гаразд, тоді я з Чоніном, - посміхнувся Бан Чан і глянув на молодшого, то і не заперечував.
- Хьон, ми будемо з тобою в одній кімнаті, - сказав Хан підійшовшому до них Мінхо. Старший лише стояв і здивовано кліпав очима.
«- Ну чудово, хотів спокійно подумати що робити далі, а тепер у нас одна кімната на двох.»- лише подумав Мінхо.