Sorry for taking so long

Part 4. «Ми вже не зможемо дружити як раніше».

Мінхо мовчки сидів на ліжку та розбирав свою сумку.

- Хьон, ти не радий? - запитав Хан, але той ніби не почув. - Хьон.
- Що? - підняв голову Мінхо і ніяково посміхнувся. - Ні, я радий.
- Щось ти не дуже схожий на щасливу людину, - уточнив Хан.
- Слухай, - повернувся в сторону Хана Мінхо. - Чому ти ніколи не ходив на побачення?
- З чого ти це взяв? - здивовано запитав Джисон.
- Ти постійно проводиш час зі мною, тим більше ти ніколи не казав що тобі хтось подобається, - зазирнув йому у вічі Мінхо. Джисон зрозумів до чого веде старший і сенсу  приховувати свою закоханість більше не було.
            - Сам здогадався? - опустив голову Хан, але відповіді від Мінхо так і не дочекався. - Я і не надіявся на взаємність, мені вистачає нашої дружби, того що ти поруч.
          - Ти ж розумієш що цього не може бути достатньо, - Мінхо відчував на душі тяжкість від цієї розмови, він розумів що так як раніше вони вже не зможуть спілкуватися. Ті дні проведені в компанії молодшого після того як він дізнався правду були для Мінхо важкими. У нього в душі вирувало багато емоцій до Джисона і більшість з них він не міг зрозуміти.
           - Ти ж не збираєшся із-за цього припиняти нашу дружбу, - нервово засміявся Хан. Йому важко було про це говорити.
            - Ні, але ж ти розумієш, що ми вже не зможемо дружити як раніше, - дещо з сумом сказав Мінхо. Джисон мовчав, він це прекрасно розумів, але втрачати старшого не хотів.  Він не міг уявити своє подальше життя без Мінхо.

            Розмову перервав Синмін який увірвався в їх кімнату без стуку.

          - Перепрошую, - розвів руками Синмін. - Чан збирає всіх у вітальні, у нього є якась новина для нас.

          Мінхо мовчки встав з ліжка і попрямував до виходу з кімнати. Джисон так і сидів на ліжку з опущеною головою.

           - Ходімо, - зупинившись і обернувшись до Хана сказав Мінхо. - Чан чекає.