Зачароване серце

Розділ перший. У темному лісі

У лісі було тихо.

Мінхо обережно крокував крізь зарості, намагаючись не створювати зайвого галасу, і прислуховувався до кожного звуку, який могло вхопити його вухо. Шурхіт листя під чоботом. Завивання вітру крізь верхівки дерев. Спів птаха, який літав десь високо над головою.

Мінхо знав ці ліси майже досконально, але не міг повністю позбутися звички залишати помітки, як він проходив стежкою далі. Лезом кинджалу він вирізав на корі дерев маленькі хрести, непомітні для непідготовленого ока, але такі, щоб він сам зміг їх розрізнити, коли вертатиметься назад. З ними Мінхо знав, що не заблукає у величезному безкрайньому лісі.

Якщо, звісно, не попадеться у пастку.

Не людську — люди уже багато століть боялися цих лісів і не наважувалися заходити так глибоко. Максимум, де їх можна було зустріти — на окраїнах, де вони намагалися полювати. Але далеко не заходили, надто багато поганого говорили про цей ліс. Про злих духів та богів, які населяли ліси.

Мінхо знав, що тут можна зустріти не тільки духів, та й вони не були найстрашнішою загрозою.

Мінхо був сміливцем, бо він не був людиною — чарівників легко можна було впізнати у натовпі, вони мали незвичний колір очей, у Мінхо очі були фіолетовими з вкрапленнями срібла, і будь-яка людина могла відразу ж побачити у ньому чарівника. Проте вправні маги давно вже навчилися маскувати свої зовнішні ознаки від світу людей, щоб зливатися з натовпом.

Проте в лісі Мінхо міг залишатися собою. Його руде волосся блищало на сонці, що пробивалося крізь густу листву, очі сяяли сріблом, а його долоні постійно торкалися землі, щоб відчути чужу присутність. Вона тут завжди була, але не завжди показувалася. Вона могла слідкувати за Мінхо прямо цієї миті, але, не маючи наміру атакувати його, вона ховалася і дозволяла йому пробиратися лісом далі.

Мінхо не шкодив духам лісу. Він поважав їх і, як багато інших чарівників, приносив свої дари, щоб задовольнити духів і отримувати вільний вхід до лісу. За це вони пропускали його, але завжди слідкували, завжди були насторозі, якщо чарівник захоче нашкодити лісу. Тоді вони ставали небезпечними і кровожерливими, повністю описуючи ті образи, які будували в своїй голові смертні люди. Мінхо знав гнів духів — на щастя, не на своїй шкурі, але розповідей він чув багато.