Зачароване серце

Розділ п'ятий. Мова темних магів

Мінхо бачив перед собою величезний ліс. Бурхливий, в активному цвітінні, листя на деревах сяяло яскравим зеленим під променями теплого літнього сонця. Трава під ногами здавалася ще трохи вологою від роси, але ступати нею було приємно, вона лагідно лоскотала шкіру на ступнях, залишаючи бажання торкнутися її долонями, лягти на неї та заплющити очі.

Коли Мінхо підійшов до озера з кришталево-чистою водою, йому здалося, наче він чув тихий голос, який манив його підійти ближче, торкнутися гладкої поверхні води, відчути її прохолоду та свіжість. Мінхо опустився на коліна і протягнув руки до води, аж раптом він помітив, що його передпліччя оплітали малюнки гілок, всіяних маленькими шипами. Ті повільно рухалися на його блідій шкірі, і Мінхо насупився, роздивляючись руки так, наче вони йому не належали. Деінде він бачив маленькі бутони майбутніх квітів, що скоро перетворяться на троянди. Мінхо обережним рухом відкинув краї свого довгого білосніжного вбрання, викриваючи тонкі бліді ноги, які так само були обтягнуті малюнками гілок. Зараз, коли Мінхо торкався їх пальцями біля литок, вони не здавалися малюнками — вони справді нагадували гілки, і йому навіть здалося, що подушечок пальців торкнулися гострі шипи, залишивши ледь помітні ранки, з яких виступили крихітні краплини крові.

Мінхо глянув на власне відображення у гладкій поверхні води і побачив, що на нього дивилася пара зелених очей. Не фіолетових з вкрапленнями срібла, які він звик бачити у дзеркалі щодня, а зелених, кольору трави під літнім полуденним сонцем. Його мідне волосся сяяло розплавленим золотом, і коли Мінхо торкнувся маківки пальцями, відчув, що біля шиї, на загривку у нього росли квіти. Одна квітка упала йому на долоню, і він побачив маленьку червону трояндочку з краплинками води на крихітних пелюстках. Троянда була красивою, аж раптом вона на очах Мінхо зав'янула і перетворилася на брудно-коричневу купку пелюсток, яка висипалася у воду в озері і розчинилася у ньому.

Мінхо здійнявся на ноги і озирнувся. Перед собою він побачив білосніжного вовка, який стояв на чотирьох лапах і дивився на нього. Це був Чан, Мінхо не мав жодних сумнівів, він упізнав ці золоті очі, але зараз в них не було ані краплини ласкавості чи вдячності. Вони палали від гніву. Вовк тихо гарчав, але наче боявся зробити крок уперед до Чана, стояв на місці і глипав на нього, оскалившись на Мінхо.