Прокляття рейлі

Розділ 4.1

У цьому всьому й справді присутнє щось містичне та таємниче: у високих цегляних спорудах з чудернацькими дахами та в нескінченних кам'яних доріжках, вздовж яких розміщенні модерні вуличні ліхтарі.

Здалеку я помічаю представників повітря в сірій формі, які змахують руками й за допомогою магії розвішуючи по студентському парку довжелезні паперові гірлянди з тканинних трикутників. Намагаюся ігнорувати те, як зводить шлунок. Мозок це сприймає те, що відбувається довкола.

Водники в блакитному вбрані миють аркові вікна, кидаючись мокрими ганчірками, а трохи далі маги землі в зеленій формі пораються із клумбами. Хоча ні: вони просто трощать руками каміння в пісок, змагаючись.

Каміння кришиться, опадає, і мої долоні нервово сіпаються. Щось намічається...

Насправді не дивно, що Люци вважав мене за істинну пихату вогневицю, хоч і була вбрана в умовно людський одяг. Лише гості та самовпевнені студенти можуть дозволити собі носити щось, окрім форми академії (до слова, джинсового одягу тут немає).

Та якщо вірити словам Суджі та моїм нетверезим спостереженням, їхній повсякденний одяг не сильно відрізняється від нашого. Особливо ця сукня. Тут все таке... містичне та понуре. Як моя душа.

Ох, я тепер ще й поетеса?

На жаль, віднині Хейг точно знає, хто така Дінара Дільшат. А також те, що я не звичайна покірна рейлі, а натомість робитиму все можливе, аби вивести на нерви кожного мешканця цього триклятого світу. Ректор заплющує очі на мої вибрики тільки тому, що мене притягли сюди першого вересня, на відміну від інших рейлі, яких, як правило, викрадають на початку літа, щоб дати час на адаптацію. Тож нехай тепер терплять демона всередині мене.

Їхній одяг не носитиму, проарію ховатиму, а за день-два взагалі втечу в місто й не повернуся, віднайшовши якийсь портал додому.

Отак.

Не потрапивши на очі жодному магові, я пробираюся до старого покинутого приміщення, де раніше було щось на кшталт просторої студії для малювання. На високому годиннику в павутинні помічаю, що до кінця пари ще п'ятнадцять хвилин, а далі я начебто матиму якісь лекції, однак мені байдуже.

Сідаю поміж занедбаних мольбертів та павутиння, вугілля та потрісканих стін, намагаючись привести себе до тями й не згадувати про те, що Ру щойно на моїх очах викликав вогонь просто нізвідки. Він не скрився від жару, який огорнув навіть моє обличчя, не глянув на власну руку та й взагалі...