Цикл ХІІІ

Розділ 7

   Сатсуджин прокинулася в невеликій кімнаті, на маленькому ліжку, по шию вкрита важкою ковдрою. Сівши, вона зрозуміла, що її рука перебинтована, зламаний ніготь нормально відрізаний і всі невеличкі рани протерті, і, мабуть, оброблені.
   Її телефон лежав на маленькій тумбочці біля ліжка, з розбитим екраном, і, звісно, не вмикався. За дверима чулися клацання мишки.
   - Відчинено чи ні... навіть якщо і відчинено, то чи безпечно виходити? - думала Сатсуджин, ходячи по кімнаті, і стукаючи пальцем по ліктьові.
   Все ж підійшла до дверей. Відчинено. Сатсуджин відкрила двері лиш так, щоб пролізла її голова, але клацання мишки припинилося. Шидо хотіла швидко зачинитися, але за ручку з тієї сторони схватили, і тягнули на себе.
   - Ну раз прокинулась, то виходь. Ти там вже і так пів дня лежиш, а то моє законне місце, - сказав Іорі, сильніше тягнучи двері, попередньо поставивши ногу.
   - Я тебе боюся! Я то хочу звідси вийти, але не до тебе!!! - у Сатсуджин взялися сили, і вона різко вдарила Іорі ногою по коліну, і зачинила двері, намацавши на них замок.
   - Шиншилло, я тобі взагалі то пару годин тому життя рятував! Що означає "боїшься"?!
   - Ти мене привіз, а куди не сказав! І ти ж знаєш, що я неповнолітня, мало що ти зробиш!!
   З того боку долунав його сміх і шарудіння в ящиках.
   - Це мій кабінет, і знаєш, логічно, якщо в мене є ключ, - з цими словами у замочній скважині двічі обернувся ключ.
   Шидо втиснулася у кутку кімнати, і зрозумівши, що Сей підходе до неї, швидко кинулася з протилежного боку до дверей. Вона побачила вже кімнату побільше, але не роздивлялася, вибігши в коридор. Одразу натрапила на сходи, піднімалась по них, перепригуючи дві сходинки. По коридору якогось поверху спокійно ходили люди, більшість із них одягнуті більш офіційно за інших, хтось поспішав, але ніхто, окрім Шидо, не біг.
   "- Вихід у нормальних спорудах на першому поверсі, якого чорта я піднялась вище?!"
   Та часу повертатися назад не було. Вона бігла, доки легені не натякнули їй, що якщо Шидо продовжить, то вони покинуть свою роботу і підуть у відставку.  
   Сатсуджин побачила прохід у ще якийсь коридор, і звернула туди, та там були лиш великі дубові двері. Повертатися, і бігти далі не вийде, вже чувся обурений голос Іорі, який віддавав комусь накази.
   - Твооою мааать! - прошипіла Сатсуджин, і відкрила двері.
   Великий кабінет, багато полиць з документами і книгами. Великий темний стіл між шафами, ближче до вікна, за яким сидів чоловік, з накинутим на плечі багряним шарфом, який натирав дерев'яну підставку під опугалом ворони. Він звернув увагу на Сатсуджин, і запитально підняв брову, покинувши своє заняття. Він, не поспішаючи, вставав зі стільця, та Сатсуджин зайшла в середину, і напів-криком проінформувала:
   - Я лиш вікном скористаюся! - вона уже підбігла до вікна, відкривши, вона побачила висоту близько у три поверхи.
   "- Все краще, бо навіть цей чоловік виглядає не добре!" - подумки підкреслила вона.
   Лиш збираючись зістрибнути, відчула, як чоловік схватив її за комір, і відкинув з підвіконня на підлогу, із-за чого Шидо знов впала на вивихнуту руку. Вона відчула пекучий біль і схватилася за неї.
   Чоловік не звернув уваги на протяжне шипіння, лиш закрив вікно і інтерком викликав Іорі, після чого підняв Сатсуджин за передпліччя і, усадивши її на стілець, продовжував потирати вороні голову.
   Через пару хвилин почувся стук у двері, і вони відчинилися.
   - Босе, викликали?
   - Оце що тут робить? - кивнувши у сторону Шидо, запитав він.
   - Перепрошую, злиняла. Босе, це та дівчина, яку Аїр прийняв, не перевіривши документи, - Сей підійшов ближче до столу, і з рівною спиною стояв навпроти чоловіка.
   - Я знаю. Я запитав, що вона тут робить.
   - ... - Іорі відвів погляд й мовчав, не знаючи, що відповісти.
   - Вибачте, можна я все ж піду? - запитала Сатсуджин, ховаючи голову у плечі. Погляди тутешніх зійшлись на ній.
   - Жарти в тебе недоречні, - відповів чоловік, і всім корпусом повернувся в сторону Шидо, - і навіщо тобі знадобилось багато грошей і швидко? Хвороба? Голод? - він відставив опугало на край столу, - жадібність?
   - Т...треба допомога... батькові. Дорого... - заїкаючись відповіла Шидо.
   - І що ж з твоїм батьком?
   - ... - Сатсуджин засумнівалась у тому, чи варто казати.
   - Ну?
   - З...зенд.
   - Зенд? - чоловік подивився на Іорі, і побачив німе питання у його очах: - Отже, Зенд. І скільки ти плануєш заплатити Хасуко?
   - Ви знаєте про Хасуко?? - у неї в очах промайнула надія, яка згасла одразу при розумінні того, що було пару хвилин тому.
   - А чому ні?
   - Я... я не знаю скільки вони потребують...
   - Двадцять п'ять мільйонів ліор, - байдуже відповів чоловік.
   - Скільки?! У звичайного працівника Фресії за чотири роки такого не набереться!! Ви впевнені?
   - А ти не віриш?
   - ...
   Чоловік сховав руку у кишеню, і дістав звідти телефон. Пішли гудки, він поставив на голосну. Через хвилину звідти долинув голос жінки:
   - Хто це зателефонувати вирішив? Невже у такого занятого чоловіка, як Міцурі, з'явився час зателефонувати мені через якийсь місяць, як я просила?? Та ти мене дивуєш! - саркастично раділа вона.
   - Хасуко, ви за скільки Зенд дістаєте? - однотонно запитав він.
   - Ну таак, звісно, ти ж не зателефонуєш, якщо це не зв'язано з твоїми дурними питаннями!
   - Ти на голосній стоїш, тому менше води лий.
   - Ооо, Іорі там? Іо-о-орі, добрий вечір!! Напам'ятовуй цьому діду дзвонити частіше!
   - Хасуко, - уже невдоволенно повторив він.
   - А, та, двадцять п'ять. А тобі з того шо?
   Дзвінок скинуто. Міцурі вирішив не відповідати на запитання.
   - Тепер віриш?
   - Вірю... - тихо відповіла Шидо.
   - Що-ж. Можу тоді тобі сказати лиш одне, - він став зі стільця, і стоячи навпроти Шидо, дивився їй в душу: - Ти тепер член організації Міцурі. Можеш не намагатися втекти.