Цикл ХІІІ

Розділ 5

- Ну що, вас там дрібна ще не дістала? - Сатсуджин сиділа в своїй кімнаті, крутячись на стільці з колесиками, тримаючи телефон плечем. 
- Ні, доки ні, - з натяком веселощів відповів Фаміліар.
- Дивує.
- Ти роботу знайшла? 
- На диво, так. Щось на кшталт кур'єра, але платять більше, а робити менше. 
- І в чому підвох? 
- Поки не зрозуміла, можливо, якийсь хворий на голову попадеться. 
- Зрозумів, якщо що дзвони, але часу в тебе на Зенд не так багато, - голос чоловіка посерйознішав. 
- В сенсі? 
- Я ж казав, що він витягає моральні і фізичні сили? Спочатку це довго, але чим більше - тим швидше. 
- А про це не можна було раніше сказати?? - Шидо вскочила зі стільця, але через пару секунд опустилася назад, тяжко зітхнувши.
- Забув.
- Скільки їм хоч треба? Хасуко, чи як їх... 
- Не знаю, треба дізнаватись. 
- Так Ви ж в Ансенції, з'їдьте спитайте. 
- Було б це так легко. Вони далеко, навіть враховуючи, що я в Ансенції. 
Телефон завібрував. Прийшов новий лист.
- Скільки в мене часу? 
- Три-чотири роки. 
- Я зрозуміла, мені час йти. 
Сатсуджин скинула дзвінок, і викинула телефон на ліжко.
- Якщо три-чотири роки, і сума не маленька, і в ліорах... якщо листи проходитимуть часто, то можна й встигнути, а якщо два рази на тиждень, то ні чорта... - подумала Шидо, і згадавши про лист, подивилась на адреси. - Відправник той самий, а от одержувач... не так далеко, як минулий раз, але і тих занесло кудись... Зібравшись, Сатсуджин пішла забирати посилку, в цей раз їй виніс той самий хлопчина, але сьогодні його сорочка була синя.
- Знову Ви? Доброго дня, - з посмішкою зауважила Шидо.
- Вибачте? - хлопець подивився на Сатсуджин з непорозумінням. - А, ні, зі мною Ви не бачилися, - він простягнув руку, і з посмішкою пояснив: - я Ріар, а Ви бачилися з моїм братом Аїром. Ми близнюки. 
- О? Аай, вибачте, будь ласка, я не думала, що воно отак... - Сатсуджин почала смикати руками, почуваючись незручно, і, витерши руки від поту (якого там не було), відповіла на жест простягнутої руки. 
Ріар засміявся, здавалося, що він все ж протилежність свого брата хоча-б характером. Однак, він різко зупинився й посерйознішав: 
- Мені сказали, що коли Вам адрес відправляли, то помилились. 
- Там повинна знов бути Зорська? 
- Ні. Давайте я Вам зараз правильний надішлю, щоб не забули, - хлопець простягнув телефон, з відкритою на ньому поштою.
Сатсуджин ненароком глянула на його прізвище, написане на адресі його електронної пошти. Морвал. Шидо здавалося воно водночас знайомим, і настільки чужим, що вона поняття не мала, де могла б його почути. Швидко написавши свою пошту, Сатсуджин віддала телефон. 
- Я зараз відправлю, а Ви доки можете йти на двадцяту маршрутку, вийдете через сім зупинок, - він передав їй синю папку забиту паперами, а на них зверху п'ятсот фресс. 
- П'ятсот? Чому на цей раз сума збільшилась?
- Босс сказав, - він постукав бо обкладинці папки. - що в разі чого, це моральна компенсація. 
- ... 
Сатсуджин вже ледь не битою відправляли на маршрутку, але якимись вищими силами вона встигла на неї, і там навіть були вільні місця. Вийшла, як було сказано, на сьомій зупинці, і виявилося, що це місце вона не знає. 
- Йти дорогою чи дзвонити кому-небудь? - Шидо стояла навпроти асфальтної дороги, дивлячись на тонку лінію горизонту. 
- Милочко, якщо тобі туди треба, то йди прямо, - збоку, десь біля плеча, пролунав голос. Біля неї стояв дідусь, серйозно дивлячись на Сатсуджин, він наче застерігав. 
- Та чому всі та за те місце переживають? - обурено запитала Шидо, в якої від цього дідуся ледь не стався інфаркт. 
- А ти не знаєш куди йшла?
- Чесно, ні. 
- Ти від кого? - запитав старий, кинувши погляд на папку.
- Не знаю? Другий раз відношу, і другий раз інша людина передає.
- Дай сюди, - він уже було простягнув свою тонку, зморшкувату руку до паперів, як Сатсуджин прибрала їх за спину. 
- А ну стривайте, дідусю, ручки свої притримайте, мені довірили, а от я вам ні! Це, мабуть, важливо, тому я не можу вам цього просто так дати.
- Роби як знаєш, може, я як краще хотів. 
Силует старого зникав з поля зору з
кожною хвилиною, але Сатсуджин вже не дивилася йому у спину, а поспішила піти. Дорогою ніхто не зустрічав крім птахів, білок, і туману. Шидо зрозуміла, що зараз піднімається на невелику гору, але туманна завіса ставала все більш густішою. Мороз уже гриз кістки, а вітер відносив останні залишки тепла у невідомому напрямку. Птахів ставало дедалі менше, тим часом густина туману лиш збільшувалась.  Ні одна людина її не зустріла. Лиш великі чорні ворота, за якими було видно будівлю, чимось схожою на офіс. Біля входу не було ні сторожів, ні скриньки для пошти. Шидо постояла, подумала, і вирішила подзвонити Іорі, щоб той сказав, як краще зробити. 
- Алло, доброго дня, це знов... 
- Шиншилла! Таа, привіт, що знову? 
- О... - Сатсуджин здивувалася більше не від того, що її номер одразу зберегли, а що її так нахабно, прямо називають шиншиллою. - Я тут по новому адресу, а тут... 
- Погодь, давай без вулиць. Ти дійшла до офісу? 
- Так.  
- Опиши, - почулося сьорбання, і перемішування чогось ложкою. 
- Ну, тут всюди туман, і чорний паркан... 
Ложка на тому кінці впала в посудину з дзвінким відлунням. 
- Залиш папку біля паркану і йди. Швидко. 
- Зрозуміла, - Сатсуджин вже хотіла подякувати, і вимкнутися, але її випередили. 
- Але не вимикайся, доки не дійдеш до траси. 
- Чому? 
- Так треба, - голос юнака повеселішав, - я тобі якраз компанією буду. З мене такий класний співрозмовник, не повіриш! 
- Одразу як замовкнеш, - почувся дівочий голос десь звіддаля. 
- Ксаніф, не ламай контору! 
- Мовчу. 
- Ну, папку я залишила, трохи збоку. Тепер просто до дороги йти? 
- Так, доки людей не побачиш. 
- Добре. 
Сатсуджин лиш зробила пару кроків, як за спини почувся скрип чорних воріт. 
Шидо машинально обернулась, з них вийшов хлопець років дев'ятнадцяти. Світло-русяве волосся ковзало по великому шрамові на шиї. Він подивився спочатку на папку, а потім звернув увагу на Сатсуджин, і з якоюсь не доброю посмішкою, не поспішаючи, закривав ворота. Довгий клинок в піхвах на його поясі терлися об залізний старий паркан. 
- Ти чого різко мовчати вирішила? Шиншилло, хтось вийшов? - долинув голос Іорі з динаміку. 
- Так... хлопець з шрамом, - у пів тону відповіла Сатсуджин. 
- Твою ж!.. Ігноруй його, а краще біжи взагалі, він не адекватний! - почулося шарудіння, і шепотом він проінформував, перед тим, як вийти з кімнати: - Сакатара виліз, вона в повній задниці, якщо ноги закороткі!