Цикл ХІІІ

Розділ 4

   Шкільні будні проходили однаково: розбирання класу на детальки, боротьба за останній чай в столовій і ходіння по головах, щоб забрати в гардеробі свій верхній одяг. 
   - Вибачте, я дійсно просто загубив свій номерок, але мій кардиган під сороковим номером! 
   - Нічо не знаю, без номерка не дам, йди по свого класного керівника й розбирайтеся, - відповів противний голос гардеробниці. 
   Сатсуджин подивилась на сварку якогось старшокласника й гардеробниці, вкотре дякуючи своїй однокласниці, яка сказала носити з собою верхні речі, звичайно ж, якщо це не куртка або щось велике, важке. Вийшовши з будівлі, Шидо вдихнула холодне повітря, і, кашлянувши пару раз від гіркого цигаркового диму охоронця, пішла геть з території. 
   Цього разу батько, на диво, був дома. Неприємний запах посилювався, а двері кабінету так і не відчинялись. Сатсуджин підійшла до дверей, і постукала: 
   - Батько? Вийди хоч на дві хвилини по дому походи, скупайся, запах противний. 
   Двері відчинились. На порозі кімнати стояв чоловік, кола під очима стали ще темнішими, а обличчя пожованішим. Не промовляючи ні слова, чоловік запитально кивнув.
   - А?.. Кхм, йди пройдись кажу, - зам'явшись, проронила Шидо. 
Двері перед її обличчям зачинились.
   - Як скажеш... 
Телефон завібрував, прийшов лист: місце положення і час. 
   - Перший лист... краще зараз піти, чим потім спізнюватись.
   Сатсуджин швидко зібралась, і, подивившись по карті де місце зустрічі, пішла. 
   ... 
   Місце було не настільки комфортним, ніж перше, в центрі. Вузька стежина оточена великою кількістю дерев, яка вела невідомо куди, та Сатсуджин і не треба було йти так далеко, вона залишалась біля дороги, в разі чого бігти легше. Прийшла на десять хвилин раніше, покрутилася, порозглядала дерева, побачила білку, і весь час чекала. В поле зору потрапив силует, це була та сама дівчина, з документом про перевезення зброї.
   У Шидо по спині пробіглись мурахи: 
   - Вони ж сказали, що все законно! А по тому паперові так і не скажеш, - подумала вона, і зробила крок назад.
   Дівчина йшла спокійно, і, підійшовши до Шидо, впізнала її: 
   - О? То це ти? Ти не повіриш як минулий раз мені допомогла, - на обличчі дівчини з'явилась м'яка посмішка, - коротше, не будемо втрачати час. В тебе є банківська карта? 
   - Нема, - через силу відповіла Шидо. 
   - А як ти стипендію чи зарплату отримуєш? 
   - А... готівкою. 
   - Навіть так... - дівчина задумалась, а Шидо в подумках поставила собі свічку в цервкі. - Значить тобі заплатять на тій стороні, а ми просто відправимо їм витрачене, я домовлюсь... або не я, ось, тримай, адрес в тебе в листі був, - дівчина протягнула папку паперів. 
   - Я бачила, так. 
   - Ну то бувай-бувай, - вона пішла назад, і швидко зникла з поля зору. 
   Сатсуджин стояла як вкопана, подивившись на адрес її обличчя пізнало всі можливі емоції, бо це було як мінімум в іншому кінці міста, як максимум ще далі чим вона знає. Добираючись маршруткою, Шидо встигла зробити кардио-тренування, бо так часто сісти-встати може не кожен. Її вже встигли назвати і "донечкою", і "проституткою" доки вона дійшла до єдиного впізнаного місця. 
   - І куди?..
   Сатсуджин дивилась на Т-подібну розвилку двох доріг, а куди треба - залишалося загадкою. Постоявши так ще хвилини зо-дві, Шидо згадала про візитку, дану їй в той день. Щастя в очах промайнуло відразу, як вона  наткнулася на білу карточку у своїй кишені, але от зв'язок не ловив, тому прийшлось відходити трохи ближче до траси.
   Пішли гудки. Телефон взяли швидко, і звідти пролунав голос, не дуже грубий, отже він, мабуть, не настільки старший. 
   - Ал-
   - Я не хочу оформлювати кредит на холодильник, тому досить дзвонити! - обурено і швидко промовив він. 
   - Стійте, почекайте, я не кредит! - Сатсуджин проторохтіла це на одному диханні так, що сама не зрозуміла сказаного.
   - А?
   - Ви Іорі, та?
   - Допустимо. А Ви хто, якщо не  банк?
   - Я... Ну, я працюю... 
   - А, зрозумів, Сатсуджин Шидо, правильно? - Іорі перебив Шидо, і почав щось набирати на клавіатурі комп'ютера. 
   - Так, в мене тут проблемка... 
   - Яка? - голос Сея став більш добрішим і веселим. 
   - Мені треба віднести папку
документів, а там розвилка, і я не знаю куди йти...
   - Який адрес? 
   Сатсуджин включила динамік, і почала шукати те повідомлення: - Зорська... номер не написано.. 
   - Зорська? Тепер мені цікаво куди тебе загнали, почекай хвильку... - Сей прикрив мікрофон телефону рукою, і зі скрипом дверей кудись пішов. Через хвилину звідти долинуло питання: - Ксаніф, ти куди шиншиллу загнала?
   - Та ви навіть ні разу не бачились, а ти їй вже кличку придумав... який адрес… я що пам'ятаю? - пробурмотіла у відповідь дівчина, голосом схожа на ту, з папірчиком про перевезення зброї. 
   - Ну, Зорська? Хто в нас на Зорській? 
   - А, тьфу, Змієві. 
   - Так би й писали, нє блін, вулицею, - двері зачинились, а ледь чутна відповідь дівчини ще була почута: 
   - То не я адреси пишу!
Іорі повернувся до розмови з Шидо, і, відкашлявшись, запитав: 
   - Ти зараз де стоїш? 
   - Біля траси, відійшла, щоб зв'язок зловити, - сама Сатсуджин стояла, намагаючись зрозуміти, чому вона шиншилла.
   - Ото йди до отієї розвилки, і ліворуч повертай. А там далі прямо. 
   - Зрозуміла, дякую. 
   - Ага, давай, не загубись. До речі, хто номер дав? Часом не світлий хлопець в червоній сорочці?
   - Він. 
   - ... - хряпнули двері, і вже тихший голос хлопця крикнув: - Аїре, чорт тебе подери, йди сюди! 
   Сатсуджин швидко вимкнула дзвінок, чути як когось сварять їй вистачає в школі з авторством її вчителів, і винуватцями однокласниками. На тій стороні зустрів її хлопець, на вигляд йому теж було шістнадцять, з рудим волоссям і веснянками. Сатсуджин віддала йому документи, на що він протягнув їй купюру у 300 і 50 фрес. При поверненні додому особистий щоденник розбагатішав ще на один запис: 
   "Я СЬОГОДНІ ОТРИМАЛА ПЕРШІ ГРОШІ!! Ходити, звісно, більше ніж я розраховувала, але за 350 фрес, чому б і ні?  От тільки я не розумію, чому мене отой хлопець назвав шиншиллою. Завтра дядько з Юс приїде в Ансенцію, отже, можна йому зателефонувати. Цікаво, чи приїду я колись в Аргеніс? Столиця Ансенції, місто "сонця", як його місцеві називають, чому б туди не хотіти хоча б раз? Повірити ще всім пліткам, так то найкраще місто, яке я знаю! І на заробітки класно їхати, поїхав в Аргеніс, заробив сто ліор, приїхав в Люмін, от уже й двісті фрес. Батько кудись поїхав, а куди лиш він і знає. Щоправда поїхав він вранці, а вже восьма вечора, а його немає. Зайшла в його кабінет, там смердить ще гірше. Але майже порядок, майже, якщо не враховувати білу сорочку на стільці, яка на половину промокла в крові, і тепер її чорт відіпрати, навіть старатись сенсу немає (не те, щоб в мене було бажання ото робить). На комп'ютері пароль, тому навіть його бесіди не глянути, я не збираюсь їх читати прям сильно, я просто хочу дізнатись, де він зникає."