Мій кіт-чаклун

Останній день - прощання

- Привіііт, - пролунав голос Ніки з екрана.

- Чому так пізно? Щось сталось? - пробуркотів Міхал.

- Сталось. Завтра я їду в школу-інтернат і бачитимемось лише на літніх канікулах..., - в мене пришвидшилось дихання. - І дзвоню я вам щоб попрощатись.

- Що? Це жарт такий? Якщо так – то не смішно, - нервово усміхнулась подруга.

- Нажаль, це не жарт. Я навіть не уявляю, що я без вас робитиму?

- Ммені аж не вірится, як ти міг на таке погодитись? - розгубився Міхал. Його лице виражо то злість то сумнів в переміш із струбованістю.

- Я нічого не вирішую, намагався відговорити батьків та їхня думка не змінилась ні на йоту.

- Ми будемо за тобою сумувати. Дзвони й пиши нам щодня, - гірка усмішка блукала обличчям Ніки.

- Ага, і ми тобі дзвонитимемо.

- Я сам досі не дуже вірю в те, що відбувається...

Я говорив із ними іще пів години, за цей час ми пригадали всі щасливі і не дуже моменти що відбулись за час нашої дружби. Після того як я від'єднався в мені з'явилось дивне відчуття спустошеності.

Я не роздягаючись ліг на ліжко, й зважаючи на втому, як фізичну так і моральну швидко заснув...