Мій кіт-чаклун

День третій,або зникнення Макса

Годині о шостій мене розбудив Ліам. Макс дочі спав.

- Що? Що ти тут робиш?

- Ходімо.

- Куди?

- Побачиш, вдягайся швидше.

За мить ми вже стояли на дворі. Сонце лише трохи піднялось над горизонтом.

- Так куди ми йдемо?

- Всьому свій час.

- Океееей.

Лі вів мене доріжками кудись в сторону дороги, проте не до головного входу. Хвилини за три ми вийшли на галявину. На ній стояли різні автівки.

- Звідки тут все це?

- Це машини учнів, - він хвалькувато всміхнувся.

- Ого! Клас! Стоп, ти хочеш сказати...

- Саме так.

Ми підійшли до класичного Камаро.

- І куди? 

- Просто, нікуди.

- І чому ти покликав мене? Ми ж ледь знайомі, ти міг покликати якогось іншого. Когось кого знаєш краще.

- Колись я тобі розповім.

- Колсь це коли?

- Незабаром.

- Ти мене арямо заінтригував!

Тим часом ми виїхали на дорого і Лі почав розганяти тачку.

- Господи, куди ти так спішиш?

- Просто це кайф.

- Комусь може й кайф, але мене трохи нудить.

- Хочеш покермувати?

Ні, ну це вже ні в які рамки. Ледь знацомий хлопець пропонує проїхатись на його дорогезній машині!

- Я ж водити не вмію.

- Нічого, це не складно. Плюс, тут коробка напів-автомат, справишся.
- А мені так не здається.

- Та не сси.

- Ніів, дякую за пропозицію, але я надаю перевагу пішій ході або велосепеду.

- Салаббак.

- На "слабо" мене не візьмеш.

- Ну й як хочеш. Тобі ж гірше.

- Ага.

Після уього ми заїхали назад до щколи і я піщов за речима. Макса уже не було.

День пройшов ну дуууже нудно. З незвичайного була лише цілковита відсутність Макса, і коли я вже лягав спатт його досі не було.