Ком у горлі. Серце б'ється, наче скажене. Таке враження, що воно бореться за своє існування, і зараз якраз програє у цій битві. Так само, як і я. Починаю задихатися.
Чімін переможно посміхається. Він знає, що його слова зробили зі мною. Він відчуває це. І йому це подобається. Чімін піднімає руки догори, наче прощається з кімнатою, і йде через двері, а я роблю те, що на моєму місці зробив би кожен:
-Він мене поцілував! - повідомлюю я голосно Роуз. - Це так жахливо! Він навіть не вміє цього робити - стільки слюней! Один тільки язик і ніякого уміння!
Очі Роуз розширюються. Мої слова повертаються до мене луною, через музику, уривками голосів: "Поцілував. Новенька. Пак Чімін. Чорний Янгол поцілував новеньку". Поки всі перешіптуються, я тягну Роуз на кухню. Вона тремтить.
- Ти... ти й він, - починає вона.
- Нічого не робили, - бубоню я. - Клянуся тобі. Я це сказала, щоб він виглядав погано.
- Не можу повірити, що ти дійсно вдарила його! - Говорить Роуз. - Ти божевільна!
- Ти божевільна, якщо тобі подобається такий, як він, - зітхаю я.
Роуз гойдається, і я допомагаю їй сісти на відшліфовану дерев'яну підлогу навпроти кухонної стійки, біля величезного холодильника. Вона відчуває його за спиною, п'яно встає, відкриває верхній відділ, і залазить у середину, зачиняючи за собою двері.
Я стаю неймовірно терплячою і розуміючою на цілих двадцять секунд, після чого стукаю. Всередині доноситься тихе бубоніння.
- Йди звідси.
- Я не жалію. Він це заслужив, зрозуміло?
- Він мені подобається ще з четвертого класу! Сьогодні я вперше розмовляла з ним! - засмучується Роуз. - А ти... ти підійшла і все зруйнувала! Все скінчено! Моє життя теж!
- Ти прожила гарне життя, - додаю я.
- Я не збираюся помирати! - вона відкриває двері холодильника й кричить на мене.
- О, але ти збираєшся померти! Десь приблизно в вісімдесят років... А зараз, ти виглядаєш дуже живою та дуже п'яною, так що гадаю, я відвезу тебе додому.
- Ні! Я сама зможу вести машину!
- Так, ти зараз цілком зможеш врізатися у скелю
- Ще й як зможу! - стогне Роуз. - Чімін тепер мене ненавидить!
- Ох, це ж чудово! Я впевнена, він буде згадувати тебе з ніжністю, як п'ятсот шістдесят восьму дівчину, яку він довів до сліз.
Роуз починає ридати, і я витягую її з холодильника й починаю тягнути через газон до мого старенького Нісана. Машина темно-синього кольору з іржою. Та купою сміття на задньому сидінні. Але він робить свою роботу, за що я йому дуже вдячна.
- Алекс!
Хтось мене кличе. Роуз намагається втекти, але настільки п'яна, що просто гойдається зі сторони в стoрону на місці і блює. Я пропоную їй присісти на сидіння й зачиняю двері.
- Ти крадеш Роуз? - питає Семьюел
- Ну, чисто з юридичної точки зору, можливо. Але, фактично, я рятую її незайманість і... честь? - кажучи це, я спостерігаю за тим, як міняється вираз обличчя Семьюел. Не дуже приємна річ у світі, якщо чесно.
- Ти не можеш її забрати, вона мені дещо пообіцяла. І повинна виконати обіцянку. - спокійним, моторошним голосом, наче, у фільмах жахів повіддомлює вона.
- Хмм... Мені здається вона тобі нічим не зобов'язана. Принаймні в такому стані. Єдині кому вона зобов'язана - це шотландські монахи, які винайшли віскі і жовтим пластиковим стаканчикам, бо саме вони, довели її до такого стану. - сідаючи на переднє сидіння водія, відповідаю я.
- Якщо ти зараз поїдеш, я більше ніколи не запрошу тебе на свою вечірку.
- Добре? Ні, справді, добре, бо я не хочу спілкуватися з людьми, котрі роблять сік з проносним і кажуть, що це пунш. Це так само погано, як і граючі по колу Bad Street Boys. Я швидко заводжу машину і від'їжджаю. Семьюел все ще дивиться на мене незворушно, але її ліве око починає сіпатися від роздратування. Я опускаю вікно, коли під'їжджаю до неї ближче.
- Ти, щось на кшталт, популярної дівчини тут, тому я повинна подякувати тобі за запрошення? Чи за погрозу? Якось так: "Вау, ця вечірка була відстійною, але погроза дійно непогана?". Я багато балакаю? - я роблю паузу. - Тримайся подалі?
- Ти навчаєшся в моїй школі, дурепо!
Так, вона зробила це. Найпопулярніша дівчина в школі обізвала мене. Тепер мені залишається або закінчити життя самогубством, або поїхати звідси, якнайшвидше, щоб не сказати їй щось у відповідь.
Тисну на газ, мчу по її під'їзній доріжці. Я їду, залишаючи позаду величезну кількість нових ворогів, і везу додому можливо-мою-подружку, котра вважає, що я зруйнувала її давнє захоплення. І навіть все це лайно краще, ніж те, що тривало один рік три тижні і двадцять один день поганих спогадів минулого.
