Намджун допоміг мені перестрибнути назад через огорожу і я вже стою прямо перед ним. Мене переповнює почуття провини разом з ненавистю до себе. Ненавиджу себе, нічого не можу довести до кінця, тепер ще й цьому хлопцеві звалилася, як грім серед ясного неба. Він не розуміє, що я все одно до кінця не можу прийняти його допомогу, адже хто я йому, щоб допомагати мені, в нього напевно і своїх турбот багато, як-не-як він зірка, артист, а тут ще за якоюсь неврівноваженою дівкою потрібно дивитись. Ааа, що я за людина така? Завжди створюю проблеми іншим, але по суті я ж не винна, що він така хороша людина. Потрібно було зробити вигляд, що нічого не бачив і не чув, він сам захотів нових проблем на свою голову. Ай, фіг з ним, нехай буде що буде.
Винирнути з моїх думок мені допомагає хлопок прямо перед моїм обличчям. Мене лякають будь-які різкі звуки чи дії, тому моє тіло образу ж відреагувало, здригнувшись. Хлопець поглянув на мене стривоженим поглядом і запитав:
- Все гаразд?
На що я лише кивнула, навіть не глянувши на нього, сказати було нічого.
- Тоді гаразд, пішли, годі думу гадати. Ну хіба ти свої думки в порядок приводиш, що наврядчи можливо?
- Як скажеш. - бурмочу я і пішла за ним, адже він, не дочекавшись моєї відповіді, пішов в сторону з якої, на мою думку, і прийшов.
Так як я не в дуже хорошому стані зараз, йти мені в принципі важко, а Намджун так швидко ринув вперед, що догнати його мені не під силу, тому я плетуся за ним, як той ослик. Пройшовши ще кілька кроків, помічаю що хлопець зупинився. Мені знадобилось зробити ще кілька кроків, щоб зрівнятися з ним. Піднявши свій погляд на хлопця, бачу ці темні, повні холоду і злості очі. По моєму тілу пройшовся холодок, який пройняв моє тіло, і тут я відчула, що мені дуже холодно. Хм, раніше я навіть не помітила цього, адже я була зайнята думками, але зараз моє тіло пройнялося цим холодом і почало тремтіти, наче струна по якій тільки що пройшлась рука.
- Я звичайно все розумію, ти хочеш померти і всяке таке, але зрозумій і ти. Я хочу тобі допомогти, але як можна допомогти людині, яка сама не хоче цієї допомоги. Прояви хоч трошки ініціативи, раз вже так вийшло і небеса дали тобі другий шанс. Я звичайно буду допомагати, але няньчитись з тобою не збираюсь, тому будь добра приклади зусиль і ти, тоді з цього щось тай таки вийде. Вибач звичайно за ці мої слова, просто я не привик сюсюкатись.
Ці слова трішки таки привели мене до тями і я навіть хотіла щось сказати, але зробити це я так і не встигла. Я тільки відчула як на мої плечі лягла куртка хлопця, який тільки що ледь не кричав на мене і стримував свій гнів. Він знову пішов вперед, але не дуже швидко, щоб я не відставала. Так ми йшли усю дорогу до таксі, яке пізніше зловив хлопець. Мовчки, і я плелась ззаду, в голові на цей раз було пусто. Сівши в машину таксі, хлопець назвав адресу, за якою нас мали доставити, а наша мовчанка продовжилась, і так до самого готелю.
Піднявшись на ліфті на наш поверх і опинившись прямо перед дверима наших номерів, між нами виникло ніякове мовчання. Його порушив хлопець.
- Ну, я думаю, що тепер потрібно йти добряче поспати, завтра буде новий важкий день, тому потрібні сили, щоб впоратись з цим. Мені варто переживати за тебе? Чи ти нарешті все усвідомила і зрозуміла?
- Напевно, так. - як завжди невпевнено бурмочу я.
- Мм, така відповідь мене не влаштовує, може скажеш ще щось?- наполягає він, чим самим заганяє мене в куток і я не знаю, що саме потрібно зараз сказати. Мовчу.
- Ехх, що з тобою робити? - важко вздихає він.
Я опускаю голову вниз, хоча куди вже нижче, цим самим даю розуміти, що й сама не знаю, що маю робити. Мені не хочеться зараз залишатись одній, але що ще мені залишається? Знову це мовчання, але воно мені приходиться до смаку, дивно.
- Мені залишитись з тобою сьогодні? Ну принаймні, до того часу, поки ти не заснеш. - порушує тишу Намджун.
Мовчу. Що сказати? Можливо він не так мене зрозуміє? Це правильно? Але я хочу цього. Ааа, що робити?
- Ну добре, я тоді піду. Не хочеш, то як хочеш. Змушувати не буду, можливо тобі неприємно і незручно буде. Вибач, я не подумав. - вже сказав хлопець, поки я роздумувала над цим.
Він вже всиг ступити крок в сторону свого номеру, як тут до мене дійшло, що я таки хочу, щоб він посидів зі мною ще трішки. Тому швидким кроком підходжу до нього і ловлю його за рукав кофти, що на ньому.
- Залишись. - невпевнено говорю я.
- Що? Говори голосніше.
- Залишись, кажу. - голосніше ніж зазвичай говорю я. В моєму випадку це майже крик. Крик про допомогу.
Він дивиться мені в очі, я в його. Я бачу розуміння в його очах, і тепло, невідоме мені раніше, розтікається по моїх судинах.
- Відразу б так. Ходімо.
ВИ ЧИТАЄТЕ
All my hope is in your eyes
Fanfiction"Здається, що я одна на цім білім світі, у мене навіть немає надії на кращі дні, коли все моє існування немає сенсу, a всі мої мрії не мають права на існування, щей зі сторони оточуючих і близьких немає підтримки і розуміння, єдиний вихід для мене ц...
