Тоді я була шістнадцятирічною Алею,яку хвилює тільки навчання. Питання про вступ, домашнє завдання та нове місто- все,чим я переймалась.
Я народилась і виросла в простій російській сім'ї з середнім достатком. Мої батьки розлучились коли мені було лише 3,тому я жила з братом та мамою.
Моя мати - Ліна, найрідніша для мене людина. В нас завжди були довірливі стосунки.Вона низького зросту та середньої статури,чим ми з нею схожі. Волосся у неї темне, злегка хвилясте й недовге — до підборіддя. Очі зелені й великі. Не зважаючи на труднощі, вона виростила нас з Ванею,моїм братом якому 17, толерантними і добрими людьми.
В трьох ми жили в невеликому домі,на окраєні міста. Затишок та тепло-це те, що тут завжди відчувається.
Моїм другим домом стало невеличке кафе,в якому я працювала. Ось і того дня я поверталась додому, як завжди плануючи переїзд в нове місто. Я пройшла майже половину шляху, як в темноті мені перегородили дорогу. Страх все більше затуманює здоровий глузд і все на що я зараз здатна-відступати назад.
-Невже ти хочеш від мене втекти?- я почула низький хриплий голос.
Якщо він один, я можу спробувати втекти. Та ні, я почула голосні кроки за спиною,але повернутись не встигла- до мого носу була притиснена хустка з жахливим хімічним запахом. Спроби вирватись не дали жодного результату, а сили покидали моє тіло. Раптова сонливість захмарила мій розум, а ноги більше не тримали мене.
Прокинулась я в невідомому місці. Сильний холод пробирав до кісток. Я лежала на землі, від чого було ще холодніше. Перед моїми очима була решітка,за якою-коридор. Сили мені вистачило лише для того,щоб перевернутись на спину,лицем до лампочки-єдиного джерела світла. Це схоже на підвал,оскільки навіть вікон тут немає.
Тишу перервали важкі кроки, які лунали з коридору, сирі стіни якого лише лякали. Кроки ставали голоснішими, хоча ,здається, ця людина хоче бути максимально беззвучною.
-Ходімо зі мною,- тихий шепіт перервав мої думки.
За решіткою стояв хлопець років двадцяти з темним кучерявим волоссям та гострим підборіддям.
-На що ти чекаєш? У нас зовсім немає часу.- знову пролунав хриплий шепіт. Він відкриває двері та протягує руку.
ВИ ЧИТАЄТЕ
|Shot of truth|
Bí ẩn / Giật gân[Якби виживання було олімпійським видом спорту,то ми б були в ньому чемпіонами.] *Книга написана на основі серіалу "Закрита школа".
