|Shot of truth|

Глава 3

Після того випадку пройшло вже більше 2-х тижнів. Оговталась я лише через декілька днів після тієї ситуації, та рідним так нічого і не розповіла. Мама з братом повернулись через тиждень повідомивши мені,що речі з дому бабусі були продані, а сам будинок виставлений на аукціон.

Зараз я як завжди запізнюючись бігаю по дому і збираю свої речі у поїздку до  іншого міста,яке зовсім не близько, з моїм класом. Мої однокласники- досить непогані люди, та нізким я тісно не спілкуюсь,лише з однією подругою- Алісою, з якою ми познайомилися ще до того,як вона прийшла до нас в 5 класі. Зі всіма іншими в мене не склались хороші стосунки, і взагалі моя школа,триповерхова світло-сіра будівля, за ці 10 років навчання мені достатньо наскучила.

Чорт, в мене залишилось менше 20-ти хвилин,щоб розплутати своє темне волосся, що майже  досягає моїх бедер та добігти до школи.

                            *    *   *
Звичайно запізнившись забігаю з вибаченнями в автобус,в якому шукаю Алісу. Прямую до задніх сидінь,на яких помічаю подругу та вже готуюсь до лекції про запізнення, яку точно зараз буду від неї вислуховувати.

-Алевтина,-справи погані,якщо вона називає мене повним іменем, -коли ти навчишся бути пунктуальною?- сідаю біля Аліси.

-Ти ж не будеш всю поїздку розповідати мені про те, як не запізнюватись?

-Ні звичайно,-її крик запонює автобус,- ми занадто довго не бачились,-вже тихіше додає подруга активно жестикулюючи.

-Але ми не бачились менше тижня-, з посмішкою говорю я  знаючи,що для неї це дуже багато.

Вже більше 3-х годин ми безперервно їдемо,та час пролетів швидко за розмовами з Алісою, яку не можливо зупинити розповідати все,що сталось з нею за цих декілька днів. 

Водій зупинився,щоб ми вийшли і хоч розім'яли ноги. Чудова погода дала нам насолодитись свіжими повітрям посеред лісу,а якому ми зупинились. Кінець квітня та чудова природа навколо,як каже моя подруга, не залишили її рівнодушною і тепер я роблю їй,напевне, двохсоте фото біля рівної дороги,за якою розкинувся ліс.

Коли майже всі однокласники зайняли свої міста в автобусі,а я без жодного ентузіазму натискала на клавішу "фото" на екрані смартфону мою шию перетиснули грубі руки.
Смартфон випав з моїх рук, а лиця класного керівника та моєї подруги випромінювали справжній страх.

До мого підборіддя був притиснений холодний метал. Пістолет.

-Що вам потрібно?- викрикнув водій,що стояв осторонь та,як і всі, не розумів, що сталось.

-Залишитесь всі на місцях!- пролунав прокурений голос надімною.

Думки захопили мій мозок,який відкидав всі сторонні звуки. Я зовсім не чула слів старшої жінки,що є класним керівником нашого класу.  Я думала лише про те,як вибратись з цієї ситуації. 

Коли чоловік послабив хватку ведучи перемови з людьми кругом нас я зрозуміла, що діяти потрібно саме зараз.

Сильно вдаривши по нозі того, хто тримав мене і "на ходу" вириваючи пістолет я направляю його на кривдника- чолов'ягу,якого до цього ще не бачила.

Я жодного разу не тримала зброю в руках, але впевнено тримаю витягнуту руку перед собою навіть не уявляючи як цим користуватись. Впиваючись поглядом в людину переді мною боковими зором помічаю червону автівку,на яку швидше не звертала увагу.

Це був перший раз, коли я тримала в руках зброю і ,здається,  вже тоді щось змінилось в мені.

Та скористатись зброєю мені і не довелось- на злочинця, перед яким я стояла накинувся водій. Але чоловік не хотів швидко здаватись...

Після цього я пам'ятаю події лиши частинами:

       Бійка...

       Вистріл...
      
       Госта біль в нозі...

       Помутніння в очах,          запаморочення та удар              
       об землю.