|Shot of truth|

Глава 4

Яскраве світло примушує мене відкрити очі.
Білі стіни тиснуть і виглядають зовсім не привітно.Це лікарня?

Недалеко від мене відкриваються двері і я бачу високого чоловіка з темним волоссям та смуглявою шкірою.

-Доброго ранку,-промовляє до мене лікар,- ви потрапити до нас з вогнепальним поранням.

І я справді відчуваю бинт кругом своєї талії.Пам'ятаю...мене поранили в лісі.Та де саме я зараз?Де ті,з ким я приїхала?Моя мама буде переживати...вона знає?
Безліч питань крутилось в моїй голові та мої роздуми перервав глибокий голос лікаря.

-Коли ви падали, скоріш за все, травмували ще руку тому зараз потрібно зробити рентген,-повідомляє лікар,але сил щоб підвестись в мене зовсім немає.

-Я допоможу Вам дійти до кабінету,-немов прочитавши мої думки каже лікар.

Прикладаючи досить багато зусиль я всетаки стаю та з допомогою лікаря виходжу з палати.Перед собою бачу сходи вниз,до яких ми прямуємо.Безліч питань крутиться в моїй голові та жодного речення сформулювати не можу.Ми починаємо спускатись сходами і я помічаю не зрозумілу посмішку лікаря, який досі не представився.

-Що ви робите?- єдине,що я кричу якомога голосніше коли він штовхає мене в сторону сходового прольоту.

Спроби схопитись за людину чи поручні не дають жодних результатів і я просто лечу вниз.Гостра біль у скроні затуманює мозок,а біль у ділянці хребта нестерпно сильна.І знову я провалююсь в безодню.
                           *   *   *
-Прийшла до тями?Нарешті,-чую незнайомий чоловічий голос

-Ви хто?- ставлю я досить логічне запитання оглядаючись довкола.

-Моє ім'я Томас.Гарне?Мені також подобається.Ти ж в нас Алевтина?Також непогано... так, я відійшов від теми,-говорить хлопець років двадцяти двох сідаючи біля мене.Досить дивний...

-Я в лікарні?- знову запитую я,хоча на палату це не зовсім схоже.

-Ні, і я сподіваюсь,більше туди не повернешся.Ти в моєму домі,-пояснює юнак простягаючи мені стакан води,який я швидко спустошую.

-Чому я не могла залишитись в лікарні?- запитую та намагаюсь згадати що сталось.

-Бо тебе більше не існує.Ти померла для всіх,-шокує він мене,-закінчила життя самогубством стрибнувши в сходовий проліт,-Після його слів події знову прокручуються в моїй голові.

-Я не робила цоьго.Мене зштовхнули,-намагаюсь розповісти я.

-Я знаю,знаю.Хтось чимало заплатив щоб влаштувати твоє "самогубство",- Том показує в повітрі лапки,-Але ти виявилась міцним горішком і вижила отримавши лише декілька подряпин хоч і з вогнепальним пораненням в придачу.

-Хто знає про те,що я жива?- запитуюсь та намагаюсь сісти на ліжку.

-Краще лежи,-він допомагає мені лягти на попереднє місце,- лише я та ще декілька людей знають що справді сталось і навіщо.Твої рідні також вважають тебе мертвою...

-Але кому це потрібно?Що взагалі відбувається?, злюсь я, черед неможливість це виправити і незнання ситуації.

-Я розповім все потім, -говорить Томас підводячись,-відпочинь, а я потім зайду,- промовляє він і виходить.

І знову безліч думок,які не дозволяють мені заснути.

Я намагаюсь заснути вже близько двох годин проганяючи всі нові питання та думки, але згодом вони знову проникають в мій мозок.

Тоді я згадую останні слова того дивного юнака: " Я розповім все потім",- якою інформацією володіє?

І я вирішую дізнатись про це зараз і збираючи всі сили підводжусь і виходжу з кімнати.Тепер переді мною постає коридор з великою кількістю дверей, великих вікон та картин.

Повернувшись на ліво помічаю ще більший коридор та сходи через декілька дверей справа від мене.Вирішивши не відкривати двері до всіх кімнат я спускаюсь вниз сходами,та тут розібратись також не легко.Оглядаючись намагаюсь зрозуміти куди йти, та світловолоса дівчина, що стоїть переді мною перервала мої роздуми.

-Привіт, я Єва,-говорить вона з посмішкою,- напевне, обезболююче виявилось хорошим оскільки ти сама спустилась.Ходімо, я познайомлю тебе з іншими,- швидко говорить Єва і я не встигаю навіть нічого відповісти.
Вона заводить мене в кімнату,біля дверей якої ми стояли і садить на диван приземляючись біля мене. Я оглядаюсь та бачу Тома, а на дивані навпроти ще двох юнаків,один з яких здається мені дуже знайомим. Дівчина не дає мені часу щоб оговтатись і одразу представляє мені всіх, кого я бачу:

Думаю, з Томом ти вже знайома,-вказує вона на світловолосого хлопця ліворуч, з яким я говорила декілька годин тому.

-Це Макс,- говорить дівчина дивлячись хлопця, що сидить навпроти мене,- а це Антон, з яким ти також вже бачилась,- і тоді я розумію чому він здався мені знайомим.  Це він витягнув мене з підзмелля і привіз додому.