Він змінився до невпізнанності.. Його руки уже не ті. Вони стали холодними, не такими ніжними. Від нього пахне не його улюбленим парфумом,а цигарками та дорогим віскі. Прокурений хрипкий голос та зовсім інша зачіска. Вона йому дуже личить,підкреслює...
"Мені було важко написати тобі цього листа, адже я до болю не хотів, аби з твоїх оченят лились сльози. Я знаю, що обіцяв тобі залишитись, проте я змушений поїхати. Ти можеш ображатись на мене, маєш на це право. Проте зрозумій, я не їду туди просто так. Моїй мамі необхідні ліки, тому ми з батьком мусимо поїхати на цю роботу. Там добре платять , грошей має вистачити на повний курс лікування. Не сумуй за мною , я скоро повернусь і знову пригорну тебе до своїх грудей, міцно стисну тебе в обіймах і більше ніколи не відпущу. Чекай від мене листів, я обіцяю писати щотижня. З любов'ю , Адам Вілсон "
- Тату, що це? - промовляю я , уважно розглядаючи аркуш паперу в руках чоловіка. Він одразу ж згортає лист і кладе назад у конверт, ніби ховаючи його від мене. - Ох, це твоя тітка Фіона пише. Каже, що дуже скучила за Лондоном і має намір завітати в гості. - Це чудово, я буду рада її приїзду. - говорю я і натягую невеличку посмішку. - Я піду прогуляюсь, зустрінусь із Маргарет. - Так , люба, іди. - відповідає чоловік і за мить заходить всередину будинку більше нічого не сказавши. Його поведінка була трохи дивною , проте таке з ним трапляється чаcто ,тому я ніяк на це не відреагувала і вирушила на зустріч, з так званою, подругою. Легкий вітерець проникає крізь тонку тканину моєї сукні і змушує тіло мимоволі здригатися. Цьогоріч літо видалось не таким теплим, як я собі це уявляла. Чи, можливо, я вибрала не ту сукню? Швидше за все, другий варіант, адже двадцять вісім градусів по Цельсію це не так вже і мало. Сьогодні ми з Адамом спланували дещо таке, що точно не схвалять мої батьки. Ми втечемо. Напевне, ця витівка дорого коштуватиме мені у майбутньому, проте, думаю, варто спробувати. Ми домовились зустрітись о третій, як зазвичай, у нашому парку. Я вже не можу дочекатись тієї миті, коли ми разом сядемо в машину та поїдемо пізнавати невідомі до того місця. Ця подорож має бути незабутньою. Сподіваюсь, такою вона і буде. - Анно? - чую тонкий жіночий голос позаду і зупинившись озираюсь назад. Це була Бріанна -сестра Адама. Ми з нею познайомились місяць тому на день народженні Маргарет. Вона її давня подруга. У свої двадцять, Бріанна вже встигла вийти заміж, народити прекрасного сина і розлучитись із чоловіком. Великий життєвий досвід ,як для такого віку. Темноволоса посміхається ,коли я озираюсь та підходить ближче. Дівчина поправляє свою рожеву сукню, яка ,до речі, їй дуже личила, та починає розмову. - Рада бачити тебе. Як твої справи? - Оу, я чудово. Як ти,як малюк Віллі?- запитую в дівчини , а згодом кидаю погляд на свій годинник. Стрілки показують , що зараз рівно о пів на третю. Це означає те, що час у мене ще є і спішити не варто. - Віллі з мамою. Залишила його на кілька годин, аби купити продукти. Та і відпочити трохи. Розумієш, ця рутина мене просто вбиває. Хочеться бодай трішечки часу виділити для себе.- неначе нарікаючи на своє життя бурмоче дівчина. - До речі, ти обіцяла прийти на чай. Чекатиму тебе у будь-який час. Завжди рада бачити - Так, звісно. Я обов'язково навідаюсь до вас. Просто зараз стільки справ. - Розумію. Та все ж таки, не прийму ніяких відмовок. - Добре,не сперечатимусь. Можливо, завтра ввечері забіжу в гості. - говорю я , хоча розумію, що завтра ввечері мене не буде в Лондоні. Та ми з Адамом домовились не розповідати про наш хитрий план нікому, тому доводиться якось викручуватись.
Закінчивши розмову, я поспіхом пішла до свого місця призначення. Бріанна трохи балакуча, тому діалог з нею зайняв більше часу, аніж я думала. Та я все ж таки встигла, навіть прийшла раніше. Адама ще не було, тож я вирішила купити свого улюбленого морозива та поласувати ним, поки чекатиму на нього. Пройшла година мого очікування. Потім ще одна. Його немає. Мої нерви потроху починають здавати. Та можливо, він переплутав години і подумав, що ми маємо зустрітись в інший час? Трохи не схоже на Адама, але всяке може трапитись. Моїх сил чекати більше не залишилось. Сонце помалу зникало за горизонтом, кидаючи на землю свої останні промені. Мимоволі на моїх очах з'явились сльози. Образилась? Ні. Я, радше, розчарувалась. Невже він так легко може порушувати свої обіцянки? Навіщо говорити одне, а робити кардинально інше? Помалу перебираючи ногами іду додому. Чекати далі - безнадійно. Та і я не повна дурепа,аби залишатись в парку до ночі в очікуванні Адама. На порозі мене зустрічає мама. Я на мить зупиняюсь та витираю сльози,що просто рікою почали котитись з моїх очей. - Люба, що трапилось? - ласкаво запитує мама та погладжує рукою мою щоку. Я нічого не відповівши просто поринаю в її обійми. Я справжнісінька дурепа. Повірила. Без тями закохалась. Хотіла покинути все заради нього, піти проти волі батьків. А він кинув мене. Без жодних пояснень. Просто зник, не залишивши мені ані краплі надії на наступну зустріч .
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
