НОРТКЕРР ІІ Життя, що тікає крізь пальці

Глава 1

1

— Ти готова їхати? Вже час.

Голос мого чоловіка лунав як завжди дуже м'яко, добряче приправлений жалістю до мене. Він завжди мене жалів, співчував, хоча сам рідко виходить звідси таким же пригніченим.

— Ні, — глухо відповіла я, ледве стримуючи сльози. Ось вже хвилин двадцять я дивлюся на зачинені двері, за якими зникли наші діти й не можу змусити себе зрушити з місця. А Тео покірно чекає. Чекає, як і всі рази до цього.

Ритуал повторюється вже не один рік, а я ніяк не можу звикнути й кожен раз переживаю, як вперше. Діти вже такі великі — по два з половиною роки — бігають, сміються, Тео з ними грається весь день, коли ми приїжджаємо, а я дивлюся на них і плачу. Тому вони мене трохи цураються. Веселий тато і вічно сумна мама. Їх можна зрозуміти. Канікули у них взимку, місяць — на Різдво. Для мене тепер — це найчарівніший час. До цього я любила це свято, але любила як всі дорослі, з легкою вдаваністю. А тепер й справді дочекатися не можу. Дитячий сміх наповнює замкові стіни Норткерру і всі щасливі. Але той час пролітає так швидко, озирнутися не встигаєш і знову ми бачимося раз на місяць; залишаємося на один день і одну ніч. А потім знову пора їхати...

— Ні, я зовсім не готова, — спочатку схлипую, і знову починаю ридати.

Тео швидко підходить і пригортає мене до себе.

— Ну все, досить, не картай себе...

Він забирає мене майже силоміць, всю дорогу до машини підбадьорюючи й втішаючи.

Зазвичай спочатку ми їдемо мовчки, поки емоції в мені не вгамуються. Потім, потихеньку я починаю повертатися до буденності нашого життя. Але це не означає, що я можу радіти й веселитися. Я стала, як Вольгард — майже завжди похмура і часто не в гуморі. До моменту, коли я звикаю й перестаю так сильно сумувати за нашими двійнятами — ми знову їдемо їх відвідувати. І все повторюється.

Це мої вічні тортури.

— Ти сьогодні йдеш на вилазку? — запитую Тео, з відомим йому інтересом.

— Напевно... — відповідає він і посміхається.

— Я дочекаюся тебе, — він точно знає, про що я.

— Я буду дуже пізно, ти спатимеш.

Млява, винувата посмішка розтягла моє обличчя, сьогодні мені не заснути, принаймні без нього.